«Ключові клапани» вирішила прочитати після прочитання негативної рецензії на цю книжку. Напевно, ніщо так не заохочує мене прочитати книжку, як негативна рецензія))) Запитання, здивування у мене виникли із перших сторінок книжки. На початку автор розповідає, як шестикласники Ян, Денис, Юра і п’ятикласниця Віта йдуть із музичної школи 24 серпня 1991 року і натрапляють на демонстрацію на перший день Незалежності України. По-перше, чого вони йшли влітку з музичної школи? По-друге, 24 серпня 1991 року був проголошений акт проголошення Незалежності України, тобто про святкування, про перший день Незалежності мова ще не йшла. Також описано новорічне привітання Леоніда Кучми, і в його промові згадуються: анексія, лгбт, європейські цінності, одинадцяте вересня, ніякого восьмого березня. Але ж це все не за Кучми було. Хіба терористичний акт 11 вересня 2001 року був за час його президентства. Коли згадується пограбування, то розглагольствування грабіжників викликають сміх. Потім, коли виявляється, що це Денис і Юрко, то сміх змінюється на здивування і нерозуміння. Не розумію, нащо автор повводив ці філософствування, які ні по віку не підходять, ні по соціальному статусу: «Глянь. Ця одежа тепер схожа на стародавні кургани. Засипані землею, залиті дощами, забуті історією кургани. Ми явили господарям справжню силу хаосу, символ древніх кочових племен, відкрили міжцивілізаційний портал дикості й вседозволеності, помітили свою територію. Ми ніби говоримо їм, що віднині це наша земля, тепер ми будемо вчиняти набіги, грабувати їхні мажорні пентхауси, ґвалтувати їхніх світловолосих молодиць і клух, різати їхню живність, худобу і тамагочі, пити їхній мед, їсти їхнє просо". Інші фрази грабіжників: «Ми не будемо спалювати цих книжок, – говорив злий. – Тому що ми відрізняємося від попередньої цивілізації. Наші пограбування інакші, ніж пограбування попередньою імперією історичного інтелекту в цілих націй і народів. Тобі ясно?»; «Це пограбування – вершина нашої з тобою безкарності, нахабства, блюзнірства над нормальними мешканцями району, а головне – над усією правовою системою країни. Це наш витвір мистецтва! Ми – митці нового покоління. Ми створили інсталяцію, яка викриває всю цю ницу цивілізацію споживацтва. Наш із тобою мобільний кочовий світ переміг неповоротку тоталітарну машину. Правильно? Ми показуємо їм жахливу реальність вулиці й країни. А вони – ховаються у своїх оманливих халупах, не хочуть визнавати, що все це їхнє життєве миготіння, усі ці ілюзії спокою – лише броунівські рухи, ранкова гімнастика Всесвіту. Страх і краса – ось чим ми заворожуємо, викриваємо реципієнтів цієї інсталяції». Перед пограбуванням розповідається, що грабіжники прийшли грабувати в суботу, тож могли залишитися в квартирі хоч до наступного вечора. А потім пишеться, що сусідкою пограбованих була Віта, яка нічого вночі не чула, а вранці спокійно пішла в школу. Відразу ж виникає питання: вона в неділю пішла в школу? Також описано, що Ден і Юра вилазять на дах, де стоять Ян і Віта. Ден просить Яна подати руку. Засвічує награбоване. Потім погрожує Яну. Який сенс у цих діях? Тобто практично Ден погрожує Яну через те, що сам дибіл і засвітив награбоване. Інший випадок: Ян зламав електронну пошту Іри і так дізнався, які квитки на поїзд вона купила. Але це 2004 рік, квитки можна було купити тільки в касі. Із віком персонажів узагалі незрозуміла катавасія. Наприклад, згадується, що під час другого Майдану у Юрка був син, якому 17 років. У 1991 році Юрій був шестикласником – це приблизно 13 років. У 2013, отже, йому 35. Синові 17. Отже, коли він народився, Юркові було 18. Потім згадується у розділі, де Юрко на війні, що йому 35, отже, у час майдану і у час, коли синові було 17, Юркові було менше, ніж 35. Тобто син у нього народився, коли йому було менше 18. Потім згадується, що як Юрій повернувся з фронту, то його син вчився на третьому курсі. А під час майдану йшла мова, що він планує вступати. Отже, минуло, як мінімум, три роки. Юрію 35, сину 20? Хоча потім згадується, що як Юрій помер, йому було 38, а Аскольду 20, тобто таки у 18 він з’явився. Але син ні разу не згадувався в молодому віці Юрія. Також виникає питання, яке дивне поле згадується тут (або що курив автор у цьому полі): «... як, наприклад, у цьому полі наштовхуємося на елементи колишніх цивілізацій, на сотні запозичених слів, на одну й ту ж класичну літературу, мистецтво, архітектуру, історію, на однакові до всього світу патенти». Також дивна така фраза: «якщо людина потрапляє в тюрму, наприклад, то це лише через те, що суспільство не готове зрозуміти її погляди, як не розуміли доказів і постулатів Галілео Галілея». Тобто якщо людина сіла в тюрму за вбивство, то її посадили, бо суспільство не зрозуміло її поглядів? Якщо не вчитуватися, то нічого дивного ніби й немає. Але не тут то було. Я прискіпливий читач. Наприклад, фраза когось із героїв: «Мене так пре ця вся справжність, ця роздовбаність, повна свобода мислення і свобода дій! Хочеш, тікай з країни, хочеш – гризи землю, хочеш – кричи до хрипоти, хочеш – вибирай будь-яку жінку, хочеш – відстоюй якісь-там політичні переконання». Це що? Яку хочеш жінку бери – серйозно? Коли Юру привозять у військовий шпиталь у Дніпрі, то згадується, що всі пацієнти вишикувалися вздовж коридору, виявляючи повагу, бо він вижив у неймовірних обставинах. Що за маячня? Які неймовірні обставини? Тобто обставини, можливо, й можна назвати неймовірними, але заслуги Юрія у виживанні ніякої немає. Тобто пафос зайвий. Інша фраза: «Всередині людей не змінилося нічого. Змінився тільки наш кут зору на речі. Минуле змінюється через точку зору на нього з теперішнього». А що ж тоді мало змінитися всередині? Нирки? Можливо, я надто прискіплива. Принаймні дочитую книжки до кінця. І це мене неабияк втішає. Книжку не зараховую до кращих прочитаних, але вважаю, що її можна читати))

Жахлива книжка. Шкодую про власний витрачений час і кошти. Нудно, монотонно, нецікаво, герої висмоктані з пальця, купа нікому не потрібних псевдофілософських розумів, які аж ніяк не притаманні дорослим людям (у більшості випадків) і загалом нецікаві, страшенно затягнуті. Вчинки персонажів нелогічні, дуже прямолінійні, без розвитку. Переважно якісь пусті думки героїв, а ніякі не дії. Всі мислять приблизно однаково. Вчинки хаотичні, нелогічні. Як можна було так спустити таку цікаву ідею, бо згадати власні 90-ті інколи справді хочеться, але те, що описано, ну... До того ж інфантильність героїв якась нереальна, неправдоподібна, ніби всі навколо підлітки пубертатного періоду, які шукають сенс життя і постійно депресують. Більшість неприємностей і негараздів додані штучно, мабуть, з метою, якісь гірки влаштувати, але вийшло так собі. Герої страшенно дратуються, при чому всі. Симпатії ні до кого не відчуваєш, але ж як так? Мають же бути якісь якості хоч в когось, за ким хотілося б спостерігати. Чи не вперше пишу таки Не рекомендую.

"Ключові клапани" роман молодого українського поета і письменника Павла Коробчука. Виходячи з назви роману звертаємо увагу на слово «клапани» чому саме це слово в назві, адже в самому романі воно згадується лише раз, мається на увазі клапани двигуна? Тоді чому не має порівняння країни з механізмом, натомість маємо багато музичних алюзій. Тому така назва роману залишається не зрозумілою. По сюжету все просто, через долю чотирьох друзів, розповідається історія незалежності України, починаючи від 24 серпня 1991 року до сьогодні. Тема в загальному цікава, тільки саме виконання посереднє, за задум четвірка, а ось виконання на трійку. Читаючи самий текст підкрадається відчуття, що ну ось не віриш авторів, ніби не може бути так в реальності, ніби текст відірваний, і діалоги дивні. Головна думка роману, це те що історія повторюється, що ми весь час ходимо по колу, а найгірше те, що ми не робимо висновків із своїх помилок, і тут погоджуюсь з автором. Текст насичений вдосталь пристойними цитатами, а щодо метафор то тут все доволі посередньо. Щодо виконання, то книга якісна, друк хороший, обкладинка дуже сподобалася, дякую видавництву. В підсумку маємо історію незалежності України в долях чотирьох друзів і в 320 сторінках.