Книга Дай сили заплакати

Події твору відбуваються в Українських Карпатах, в урочищі Рекестр поблизу гори Ловачки. Це місце закарпатці у народі називають Долиною снів. Існує навіть міф про те, що це «брама у світ, де зникає матеріальне, закінчується час і починається Вічність…». Тут через недобрі чутки, люди не селились, отже ця земля здавна була нічийною. Одразу ж поряд із міфічністю цієї місцини з’являється всюдисуща радянська влада, що хотіла усе загарбати у свої руки. Такий несподіваний контраст між тендітністю земного чуда і всеруйнуючої руки людини дає зрозуміти, що час від часу читач буде змушений повертатися до сумних реалій буття. Долина огортає «ружовим туманом» і з’являється перша героїня - тітка Ержія, або, як її називали односельчани, Паморока. Ця жінка славилась дивовижним вмінням повертати людям зір із допомогою «невеличкого блискучого, як шматочок блискавиці, скальпеля, зробленого із уламка коси…». Але і у її життя втрутилася влада, що не стерпіла вивищення дару зцілення над традиційними методами лікування. Після навідувань партійних тітка Паморока спочатку німіє, а потім помирає. Іще один приклад болючого контакту із дійсністю, яка витісняє усе, чого не можна пояснити простими словами.
Із часу смерті тітки минуло багато літ, і наш герой спекотним літнім полуднем крокує стежкою, що тягнеться вздовж Долини снів і… зустрічає ту ж Памороку. Завдяки жінці він опинається у Долині Снів, але не тій, що бачив секунду назад. І сама тітка Паморока стояла перед ним зовсім молодою дівчиною, що вела отару із дванадцяти різнокольорових овець (місяців), а у клітці за плечима тримала чотири барвисті птахи (пори року). Колись, за земного життя, наш герой врятував жінці життя, тому Паморока вирішила віддячити, бо «тут з боргами не можна. Нічого не зникає безслідно». Тітка показує йому шлях, «відкриває очі на інший світ…».
Цей світ вражає своїм безмежжям і дивовижною фантастичністю. Там не було ні неба ні землі, люди брели, схожі на фантоми, а тиша і дивовижна гармонія огорнули неймовірним спокоєм. На площі бабуся-хризантема роздавала сни, у вигляді солодкої вати, і розкриває усю їх таємничість. Виявляється, що до гріхопадіння сновидіння були даровані людям, як дорога до безсмертя, а ми самі позбавили себе такої радості, через прагнення до матеріальних благ, насамперед – грошей. Люди обміняли спілкування із Творцем у снах та досягнення гармонії на земні багатства. От тому «Людям сняться не сни, а гріхи».
У романі автор дозволяє нам заглянути за завісу невідомого. Усім людям цікаво, куди ж ми потрапляємо після смерті. І тут, у Долині снів, можна відчути всю обмеженість нашого людського існування, обмеженість можливостей, помислів і бажань. Тілесна оболонка не дає нам того широченного простору, який маємо у Долині снів.
Упродовж роману ми зустрічаємо дівчину «із поставою конвалії і очима всевладної княгині» – Віолану. Герой закохується у неї в юному віці, прогулюється із дівчиною Долиною снів і у старшому віці натрапляє на її двійника. Усі ці зустрічі залишають слід щемкої печалі у його душі.
У романі немає жодного негативного персонажа, і немає місця злу. Проте чарівна концепція Долини снів така невагома, що зруйнувати її досить легко. Ми милуємося безмежжям, гармонією і спокоєм, що панує у світі душ. Кожна притча має свою земну прив’язку, що не мішає їй бути огорнутою «ружовим туманом» чарівності і створювати частинку безмежного всесвіту, в який мимоволі потрапляє наш оповідач.
Твір сповнений найніжнішого світла, яке дуже легко можна зруйнувати темрявою. А ще в ньому багато майбутнього, заради якого варто жити.

Сам роман досить невеличкий за обсягом, але твір настільки різноплановий та різносторонній, що кількома словами навіть важко сказати, про що ж він. Тут є історія урочища Рекестра (з цієї історії якраз і розпочинається книга), що вабить своєю загадковістю. Про це урочище ходить багато легенд і переказів, і навіть радянська влада після зникнення у ньому трактористів разом з технікою, не наважується підступатися до нього... Власне біля цих місць головний герой зустрічає свою давно померлу тітку, і остання проводить його по іншу сторону туману, де чоловікові відкривається невідомий і новий, не земний, а потойбічний світ, де немає ні простору, ні часу.
Паралельно з описом потойбічного світу автор розповідає історію першого кохання героя до дівчини Віоланни. Сама Віоланна після раптової хвороби давно пішла з життя, а тут закохані знову зустрілися, і дівчина проводить ніби ,,екскурсію,, по засвітах. Тут автор подає своє бачення організації різних світів, переселення душ, занепаду Атлантиди і т.д. Цього всього для мене було трохи забагато, тому, мабуть, і загальне враження від книги склалося не дуже позитивне.