Як на мене, то гірша за першу книгу автора. Можливо, бо мені не сильно цікаві лідери «савєтів». Втім багато інформації подано цікавою мовою. Для пізнання історичних подій й для розвитку теж корисно почитати.

Погодьтеся, читати і досліджувати невідомі деталі життя відомих людей, історичних особистостей і просто медійних осіб дійсно цікаво. За допомогою деталей їхнього буденного життя ми дізнаємося, якою саме є людина, без прикрас і перебільшень. А дізнатися щось нове, так би мовити привідкрити завісу таємниці, що огортає диктаторів - це надзвичайно цікава тема не тільки для прихильників історії, але й для звичайних людей. У криза Вітольда Шабловського "Як нагодувати диктатора" читач має змогу зазирнути на кухні та послухати історії від кухарів, які готували для п'ятьох відомих диктаторів - Саддама Хесейна, Іді, Аміна, Енвера Ходжа, Фіделя Кастро, Пола Пота. Читати про такі історії людей, які за допомогою страв врятували не одне невинне життя, покращивши настрій диктатора. Читається книга легко і захопливо, не дивлячись на те, що вона є нон-фікшн літературою. Я б із задоволенням прочитала продовження цієї книги! Однозначно рекомендую!

Не можу сказати, що репортаж належить до моїх улюблених жанрів – він передбачає швидше детальну характеристику досить вузького питання, я ж віддаю перевагу аналітичним, систематизуючим чи хоча б оглядовим текстам, якщо йдеться про нехудожню літературу. Та й тему – диктатори другої половини ХХ ст., життєствердною не назвеш. З іншого боку – високий рівень польської школи репортажної публіцистики, авторитет перекладача Андрія Бондаря, впевненість у тому, що ВСЛ видасть книгу дійсно на високому рівні – так що книга, попри мою байдужість до репортажів, таки отримала шанс. І мушу визнати, що історії п’яти людей, чиїм завданням було буквально «нагодувати диктатора» зібрано і розказано дуже професійно. Додам до цього, що мені в принципі цікава кулінарна тема, причому її соціальний і культурний аспекти. Звісно, в книзі йдеться не стільки про кулінарію як таку, скільки про місце оповідача – кухня, погодьтесь, з одного боку віддалена від політичних процесів, а з іншого, людина, яка десятиліттями вгадує настрій господаря по тому, що він просить до обіду, чи який у нього апетит, досить втаємничена і може розповісти багато цікавого. Відразу обмовлюсь – в книзі все ж є власне кухня з рецептами і антропологічними нюансами (от, наприклад, африканські диктатори віддавали перевагу європейським стравам, Хусейн, навпаки, традиційним національним). Скажу навіть, що деякі рецепти виглядають досить цікавими, щоб спробувати їх приготувати. Долі у героїв книги (а це кухарі, а не диктатори – авторське ставлення саме до поварів як до центральних персонажів, нехай і тих, хто випадково потрапив у близьке коло політиків, які тероризували цілі країни) склались дуже по-різному. Ставлення до них теж варіюється від співчуття (кухар Іді Аміна – закоханий у свою справу чоловік, у якого роботодавець – ну так вже сталось – маніпулятор і при цьому параноїк), до жаху і огиди (кухарка Пол Пота, яка з такою безпечальною щирістю розповідає про «м’якого і доброго» масового убивцю, що справді моторошно від цього). Історії кухарів дозволяють розповісти і про країни, особливо зримими виявились Албанія Енвера Ходжі із її повсюдним страхом і Куба Фіделя Кастро, голодна, але зачарована харизмою революціонерів. Оформлення книги, як і завжди у ВСЛ на висоті. От прямо обов’язковим читанням називати я б не поспішала, але для тих, хто любить репортажну прозу і / або цікавиться історією тиранів, дуже рекомендую