Книга Як козаки Україну боронили

Вагався, чи взагалі варто писати цю рецензію, але врешті-решт вирішив, що треба. Адже обмежуватися у відгуках лише хвалебними одами нечесно - читачі й потенційні покупці потребують об'єктивної картини, тому критика теж корисна. Отже, цю книгу я купив на Yakaboo на початку літа, десь у червні. Маю сказати, що я дуже прискіпливо обираю книги взагалі й історичні дослідження зокрема. Історія козацтва - моя пристрасть з раннього дитинства, за роки встиг багато чого прочитати й осмислити, набув певного досвіду. Виробив критерій, котрий дуже рідко хибить: обираючи книгу для читання або тим паче купівлі, слід насамперед орієнтуватися на постать автора, його фаховість. Завжди намагаюся оминати опуси численних аматорів-"козакознавців" чи полум'яних історичних публіцистів - довіряю тільки компетентним дослідникам. Під цим оглядом вибір книги "Як козаки Україну боронили" видавався бездоганним, адже обидва автори - відомі українські історики, знані дослідники Козаччини. Юрій Мицик - видатний джерелознавець, що опублікував величезну кількість документів. Сергій Плохій взагалі не потребує окремого представлення - він сьогодні є одним з найшанованіших українських істориків, а починав саме як дослідник козацької доби (раннього модерну за світовою термінологією). Отже, високий науковий рівень нової праці не викликав сумнівів, і я впевнено натиснув кнопку "купити". Очікував отримати загальний і стислий, науково-популярний, але дуже фахово написаний виклад історії козацтва. На жаль, поклавши руку на серце, не можу сказати, що мої сподівання справдилися. Можливо, вони були вибагливими, але точно не недосяжними.
Отже, почну з якості самого видання. Мені зовсім не сподобалося, як воно ілюстроване. Усі ілюстрації в книзі чорно-білі і, що гірше, дуже маленькі за розмірами - менше половини сторінки. Через це їх не досить добре видно, аби щось роздивитися мусиш напружувати очі. Це особливо погано, коли йдеться про підписи на мапах (а їх багато) - хоч лупу бери. Знов-таки, можливо, я розбещений розкішними західними виданнями, але мені здається, що так ілюструвати книги - це в час інтернету й смартфонів уже глибоко вчорашній день. Я й не очікував побачити кольоровий альбом, але краще б уже зробили книгу взагалі без ілюстрацій, аніж такі.
Втім, я би стерпів незадовільну якість паперу й ілюстрацій, бо врешті купив книгу не задля картинок. Найбільшим розчаруванням став власне текст, точніше його патосна ура-патріотична стилістика. Я розумію, що це огляд для широкого читацького загалу і поважаю бажання авторів писати просто й цікаво, проте деякі місця аж надто прикро вражають. Аби не здатися марнослівним, зацитую для кращого розуміння стилю один уривок: "Україна була передовим краєм тогочасної Європи, що ставала лідером всесвітнього прогресу й цивілізації. Адже саме в Європі швидко розвивалися передові капіталістичні відносини, культура Відродження. За Османською ж імперією стояв феодалізм, відсталість, східний деспотизм...". Ні, я теж український патріот і палкий прихильник євроінтеграції. Але називати "відсталою" Османську державу часів її блискучого розквіту - це я серйозно чую від істориків такого рівня й кваліфікації? Ну а постійне вживання прикметника "феодальний" стосовно реалій XVII століття ("феодальна Туреччина", "феодальна Польща", "шляхта-феодали") взагалі дивне. Це запрошення повернутися назад в СРСР з його схемою зміни суспільних формацій чи що таке? Загалом же книга - яскравий приклад того, як, передавши куті меду, можна, на жаль, зіпсувати гарну в зародку ідею. Розумію, що історія виховує громадянина, сам таким шляхом сформувався. Однак коли без упину ллється патріотична риторика про Україну-неньку, роздерту агресивними загарбниками, то воно справляє геть протилежне враження, починає відштовхувати. Що занадто, те нездраво. Це саме те, що я означив як "патріотичну публіцистику" і чого зазвичай намагаюся уникати. Мені завжди здавалося, що сумлінного історика від аматора має відрізняти зокрема й намагання триматися в межах спокійного, виваженого стилю, уникати патетичної категоричності. Про любов не конче кричати. І про любов до рідної землі також.
Наостанок хочу ще раз наголосити: моя глибока пошана до обох авторів лишається незмінною. Я читав і читатиму надалі інші їхні праці, бо висока наукова компетентність Юрія Мицика і Сергія Плохія безперечна. У кожного автора знайдуться кращі і менш вдалі роботи. Ця книга, на мою думку, належить до другої категорії. Це прикро, бо насправді далеко не все в ній погано: я зауважив чимало гарно написаних фрагментів, вдалих і загальнозрозумілих аналогій. Здається, злий жарт з авторами зіграло бажання "виховувати" читача, прищепити йому патріотизм. Ця настанова на патріотичне виховання занадто впадає в око. Можливо також, що книга просто писалася з розрахунком на іншу цільову авдиторію, в яку я не потрапляю. Напевно, дітям чи підліткам для першого ознайомлення з козацькою темою вона стане в пригоді. Сам у шкільні роки читав схожі творі. Якби книгу назвали "Дітям про козаків", то моя оцінка була б прихильніша. Загалом скажу так: цю працю можна прочитати тим, хто зовсім мало знає про козацтво й шукає щось для отримання найзагальнішого уявлення. Якщо ж ви глибоко занурені в українську історію і віддаєте перевагу фаховій літературі, то краще заощадити гроші й купити інші книги. Наприклад, "Царі та козаки" і "Козацький міф" Сергія Плохія або біографічний нарис "Іван Сірко" Юрія Мицика - дійсно висококласні праці першорядних істориків.

Я взяла цю книжку насамперед через прізвище Плохія на обкладинці, одного з найвідоміших українських істориків, чиї книги "Брама Європи", "Ялта" і "По червоному сліду" сподобалися дуже. Ця книжка їм поступається, хоча виявилося, що Плохій автор лиш одного розділу.
⠀
Ця книжка стане вам у нагоді, якщо ви лиш трошки пам'ятаєте про козаків з шкільної програми. І загалом вона справляє враження підручника для підлітків.
⠀
Про козацтво тут інформації багато - від походження слова і появи перших козаків аж до смерті останнього кошового. Книга гарно структурована: є розділи про основні поняття, географічне розташування, найважливіші битви, список гетьманів і кошових отаманів. Читач має можливість дізнатися, якою були Січі і як формували табір під час облоги і нападу. Що їли, у що одягалися і чим воювали козаки.
⠀
Книжка багата ілюстраціями, на жаль, трохи маленькими і не дуже якісними. У сучасних реаліях можна було б зробити QR-коди з посиланнями на карти, гравюри та інші візуальні елементи, що доповнюють оповідь.
⠀
Ще один мінус - повтори. При чому не повтори фактів, а фрагменти тексту, з мовленнєвими зворотами, що трапляються не один раз. Схоже на не надто ретельну вичитку.
⠀
Найбільше мені сподобався розділ про культуру авторства Плохія.