Перед нами книга, автор якої відмінно розбирається в середньовічній історії і філософії, вміло погружає читача в атмосферу того часу. Згідно сюжету у серці Європи, в монастирі знаходять вбитих людей. У жорсткій конструкції детектива знаходиться місце і яскравим фактами релігійних конфліктів, і зворушливій повісті про любов, і безлічі інших загадок. В книзі велика кількість розповідей про життя тих чи інших діячів католицької церкви, історії виникнення та існування численних священних орденів. В книзі багато філософських роздумів та відступів, не дарма великий об'єм. Детективна, складно побудована лінія, шалено захоплює, викликаючи сильний інтерес. Хочеться швидше дізнатися хто ж стоїть за всіма вбивствами. Не дарма твори Еко є всесвітніми бестселерами. Читаючи роман, читач збагачує себе культурно, всебічно розвиває свій розум, отримує інтелектуальну насолоду та багато годин задоволення. Роман багатошаровий та досить складний. За допомогою історичної ретроспективи середньовіччя автор намагається донести до читача проблеми сучасної епохи. Фінал дуже цікавий, страшний та неочікуваний одночасно. Однозначно рекомендую всім читачам!

Я належу до тієї категорії читачів, які після перегляду фільму за книгою, якої не читали, хочуть ознайомитися з оригіналом, який став натхненням для авторів екранізації. Саме так і сталося з книгою Умберто Еко «Ім’я Рози». Скажу чесно, що я не порівнювала екранізацію та твір, тому що кожен сам по собі прекрасний. Книга Умберто Еко стала першим його твором, романом який зробив ім’я письменника, філософа, літератора відомим та впізнаваним. Книга по праву займає своє місце серед класики світової літератури. Події в романі відбуваються у середньовічному монастирі, де його героям поважному монахові Вільгельму та його учневі Адсону доводиться розмірковувати над великою кількістю філософських питань та шляхом логічних розмірковувань розкривати історію вбивства. Деякою мірою ця парочка викликає безумовні паралелі з Холмсом та Ватсоном – один розплутує загадки, другий йому допомагає та нотує інформацію про нього. Сказати, що книга «Ім’я Рози» це величний твір буде банальщиною У цьому творі кожен читач зможе знайти для себе все те, що він захоче: детектив, пригоди, романтику і врешті філософію та історію. Однак, на мою думку, це книга про інше, це книга, яка змушує поставити перед собою такі питання, як роздуми про співвідношення кохання та пристрасть, чи існує тісний зв'язок з між вірою та церквою, чи дійсно праведними є праведники, наскільки багато щирості, добра та істинної віри у стінах церковних монастирів.

«Ім’я рози», перша ластівка Умберто Еко (1932 - 1916) в жанрі роману, яка вражає універсальністю авторського замислу. Відомий бестселер успішно входить як в навчальні програми вузів, так стане й цікавою альтернативою для пересічного читача, адже поєднує в собі роман-хроніку на тлі тривожних історичних подій та інтригуючий детектив. Тут сплелися переживання та пристрасті окремої людини та політичні зіткнення кінця 14 століття, на фоні яких тягнеться загадкова вервиця вбивств у бенедиктантському монастирі… Роман нагадує свого роду машину часу, яка переносить читача в 1327 рік, час Пізнього середньовіччя. Це і не дивно, адже автор Еко був вченим-медієвітом, професором, який ретельно дотримався «стилю» того часу, взявши за основу хроніку отця Адсо з Мелька, яка повідає події одного тижня з юності ченця. Кожен з семи днів відповідає семи розділам книги, які організовуються на ще менші підрозділи відповідно до розкладу богослужінь. З одного боку, перед читачами криється таємниця, яку розгадують Адсо і його вчитель Вільям – вбивство молодого монаха Адельма. З кожним днем одне вбивство помножується вбивствами інших братів почину, заплутуючись у витіюватий незрозумілий клубок, який стає все важче розгадати. Чого вартують лише розгадки складних головоломок шляхом самих лише інтелектуальних (!) засобів – логічних умовиводів, всіх можливих і неможливих припущень, розшифрування знаків та доказів не без підказок сновидінь та інтуїції. Головні герої розгадують символічні обрахунки у конструюванні Вежі та бібліотеки, яка є нічим іншим як лабіринтом, до якого вхід, звісно, суворо заборонений… Водночас, через автентичний сюжет, роман стане в нагоді історикам та критикам, які цікавляться добою «темних» віків, адже твір майорить численними згадками давніх книг, латинськими та біблійними цитатами, детальним описом обителі, політичними відступами про «розподіл» влади між Папою та імператором Людовіком. Поринувши в цю історію, можна, хай і частково, але подивитись очима середньовічної людини. У передмові до свого роману Еко писав: «Я вільний розповісти історію Адса із Мелька, насолоджуючись і втішаючись від того, як безмірно далека вона від нашої доби». І справді, читаючи роман, можна побачити красу церкви монастиря і почути багатоголосий спів монахів. Цікаво усвідомлювати вірування у міфічних істот, яких зображають в книжкових мініатюрах, віру в забобони, віру в прийдешній Апокаліпсис, а також більш глобальні питання єресі, убогості Христа, втручання церкви у світське життя, роль жінки та навіть сміху в житті людини. Приміром, вчитель молодого Адсо – Вільям із Баскервіля – ставить під сумнів звинувачення простих селян інквізицією, та й взагалі будь-яке «добро», яке може бути лиш маскою. Хай там як, але Апокаліпсис в обитель справді прийшов, стерши її стіни вогнем в порох і попіл. В Євангелії його провіщають сім сурм з книги Одкровення, а в даному випадку сім смертей монахів, які символічно співпадають з ознаками пророка… Не хочеться вповні відхиляти завісу, але можна сказати, що святиня погинула не стільки від рук Антихриста, скільки від фанатизму і пітьми старого монаха. Колишній бібліотекар і сліпець Хорхе абищо намагається приховати другу книгу «Поетики» Арістотеля про комедію, буцімто рятуючи християнство від згубної книги Філософа. Як наслідок, найбільша святиня знань, найбільша бібліотека Європи зайнялась полум’ям, спопеливши велику працю багатьох поколінь умів. Ось що стається із істиною, якщо її довго переховувати. Рано чи пізно вона вибухає. ...Немає нічого ціннішого за дар людського життя. Як каже Книга Екклезіястова, (яку автор часто цитує в романі): «Не будь справедливим занадто, і не роби себе мудрим над міру: пощо нищити маєш себе? (7;16). Надмірна мораль вбиває життя. Надмірний фанатизм вбиває віру. Надмірна серйозність вбиває сміх. Надмір марнославства засліплює істину, а отже й сам Божий задум. І останнє, назва роману викликає питання навіть після його прочитання. Адже остання цитата роману «Вчорашня роза залишилась в імені, голі маємо імена» (лат.) доволі багатозначна і спершу натякає на ім’я дівчини, до якої Адсу поталанило відчути найпрекрасніше почуття – кохання (ім’я, яке він так і не дізнався). І водночас, натякає на забуття і зникнення усього, що було живим у юності Адсо, але залишилось голим іменем в пам’яті старця.