І знов я влізаю в танк...
Паперова книга | Код товару 697713
Yakaboo 5/5
Автор
Оксана Забужко
Видавництво
Комора
Мова
Українська
Рік видання
2016
Кількість сторінок
416
Ілюстрації
Немає ілюстрацій
Формат
60х84/16 (~145х205 мм)
Палітурка
Тверда

Усе про книжку І знов я влізаю в танк...

Нова збірка актуальної публіцистики відомої письменниці - це книга для тих, хто не уникає чесних відповідей на нагальні питання і переймається викликами, які ставить перед українцями сьогодення. Тут ідеться про химери «поневоленого розуму» та про нові маски й форми, яких набуває в епоху мас-медіа давня війна, про пошук героїв, про знакові постаті й тексти, а зрештою про те, як гідність і спротив нав’язаним правилам гри дають нову надію європейській цивілізації. Це ексклюзивний репортаж із гарячих точок інформаційного фронту, де триває боротьба з забуттям і байдужістю, які мало не коштували нам держави.

Характеристики
Автор
Оксана Забужко
Видавництво
Комора
Мова
Українська
Рік видання
2016
Кількість сторінок
416
Ілюстрації
Немає ілюстрацій
Формат
60х84/16 (~145х205 мм)
Палітурка
Тверда
Рецензії
  •  
    Мастрід для всіх 87% користувачів вважають цей відгук корисним
    Я дуже ціную книги, які спонукають мене не тільки до роздумів, а й до подальших пошуків та читання. Книга «І знов я влізаю в танк…» однієї з найпомітніших українських письменниць Оксани Забужко виявилась саме такою. Це – збірка публіцистики, читати яку варто зі стікерами, олівцем і блокнотом під рукою, адже вам неодмінно захочеться зробити кілька десятків закладок для подальшого опрацювання.

    Якщо до художньої прози Оксани Забужко в мене неоднорідне ставлення, то весь нонфікшн, який виходить з-під її пера, мені дуже подобається. «І знов я влізаю в танк..» написана дуже насичено, густо, вичерпно. Червоною ниткою тут проходить тема війни та пошуків Україною свого місця у світі, адже писались есеї та статті, що увійшли до цієї книги, вже у 2013-2016 роках. У своїй звичній критичній манері Забужко пише про Європу, яка вперто не бажає бачити війну в Україні, про Майдан і Кремль, Донецьк і Київ, Польщу та Білорусь. І ти розумієш, що в більшості випадків ця авторська їдкість виправдана, адже інакшим тоном про це не розкажеш! Раджу читати і перечитувати ці тексти всім, хто вважає себе людиною мислячою.
  •  
    Великолепное чтение! 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Оксана Забужко – одна из моих любимых украинских авторов. Она одинаково великолепно пишет и художественную прозу, и нонфикшн. «И снова я влезаю в танк…» - это сборник ее эссе и выступлений, которые были написаны в период 2013-2016 годов, то есть в очень драматичное для Украины время. Эта книга – из тех, которые вы не забудете после того, как перевернете последнюю станицу. К отдельным зарисовкам вам захочется возвращаться, некоторые вдохновят вас узнать что-то новое или глубже вникнуть в ту или иную тему.

    Главной темой в книге Забужко «И снова я влезаю в танк…» является тема войны, и это неудивительно, принимая во внимание период написания текстов. Особенно мне понравились ее эссе и статьи о Беларуси и Польше. Кроме того, в своем сборнике автор пишет о периоде Майдана, о Европе, которая предпочитает не замечать войну на территории Украины. Она пишет о своем детстве. Это очень многогранная книга, в которой, уверена, каждый найдет что-то такое, с чем будет резонировать именно его душа и ум.
Купити - І знов я влізаю в танк...
І знов я влізаю в танк...
200 грн
Є в наявності
 
Інформація про автора
Оксана Забужко
Оксана Забужко

Одна з ключових і найбільш відомих особистостей у сучасній українській літературі. Всі книги Оксани Забужко в тій чи іншій мірі зачіпають важливі соціально-політичні питання країни в цілому і життя кожного конкретного індивідуума конкретно. Цю українську письменницю добре знають у світі, а її роботи переведені на 20 мов. Окремими виданнями праці автора виходили в США, Італії, Чехії, Польщі, Болгар...

Детальніше

Рецензії І знов я влізаю в танк...

5/5
  • 5
  • 4
  • 3
  • 2
  • 1
  •  
    Мастрід для всіх 87% користувачів вважають цей відгук корисним
    Я дуже ціную книги, які спонукають мене не тільки до роздумів, а й до подальших пошуків та читання. Книга «І знов я влізаю в танк…» однієї з найпомітніших українських письменниць Оксани Забужко виявилась саме такою. Це – збірка публіцистики, читати яку варто зі стікерами, олівцем і блокнотом під рукою, адже вам неодмінно захочеться зробити кілька десятків закладок для подальшого опрацювання.

    Якщо до художньої прози Оксани Забужко в мене неоднорідне ставлення, то весь нонфікшн, який виходить з-під її пера, мені дуже подобається. «І знов я влізаю в танк..» написана дуже насичено, густо, вичерпно. Червоною ниткою тут проходить тема війни та пошуків Україною свого місця у світі, адже писались есеї та статті, що увійшли до цієї книги, вже у 2013-2016 роках. У своїй звичній критичній манері Забужко пише про Європу, яка вперто не бажає бачити війну в Україні, про Майдан і Кремль, Донецьк і Київ, Польщу та Білорусь. І ти розумієш, що в більшості випадків ця авторська їдкість виправдана, адже інакшим тоном про це не розкажеш! Раджу читати і перечитувати ці тексти всім, хто вважає себе людиною мислячою.
  •  
    Великолепное чтение! 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Оксана Забужко – одна из моих любимых украинских авторов. Она одинаково великолепно пишет и художественную прозу, и нонфикшн. «И снова я влезаю в танк…» - это сборник ее эссе и выступлений, которые были написаны в период 2013-2016 годов, то есть в очень драматичное для Украины время. Эта книга – из тех, которые вы не забудете после того, как перевернете последнюю станицу. К отдельным зарисовкам вам захочется возвращаться, некоторые вдохновят вас узнать что-то новое или глубже вникнуть в ту или иную тему.

    Главной темой в книге Забужко «И снова я влезаю в танк…» является тема войны, и это неудивительно, принимая во внимание период написания текстов. Особенно мне понравились ее эссе и статьи о Беларуси и Польше. Кроме того, в своем сборнике автор пишет о периоде Майдана, о Европе, которая предпочитает не замечать войну на территории Украины. Она пишет о своем детстве. Это очень многогранная книга, в которой, уверена, каждый найдет что-то такое, с чем будет резонировать именно его душа и ум.
  •  
    Назви своє ім`я... 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Свого часу мене зачіпила лекція О.Стяжкіної "Правильна біографія", де йшлося про переформатування і про "правильний" підбір слів для власної історії, щоб вижити у Радянському Союзі.
    Але ж "правильні" слова підбирались не тільки для людей, а й для цілих країн, і хтось охоче повірив у цю нову сторі, і почав її піарити направо і наліво, а хтось написав, озвучив, вижив, і ...замовк і з "новою" біографією, і, тим паче, з небеспечно-своєю-старою...
    Україні "допомагали" підібрати слова задовго до союзу, і мовчати ми навчились. Тепер треба вчитись говорити про себе, і, що найважливіше, називати речі своїми (не завжди приємними і очікуваними) іменами.
    Ця збірка есеїв власне і є спробою назвати... І це озвучування інколи дивує, інколи провокує, а ще зустрічає шалений опір (як це було з "Будинком Булгакова-Листовничого", коли більшість нашої літературно-екскурсійної тусовки почала пристрасно захищати літературний геній Булгакова, хоча якраз на талант його ніхто й не посягав, йшлося про право власності, а літературну булгаківську спадщину п.Оксана навіть заохочувала читати, просто з "новими окулярами")... І мені б дуже хотілось, щоб всі теми - і польська ("Що з тою Польщею?" - перше питання з залу під час зустрічі з письменницею у Львові), і білоруська (досі для нас невідома, бо на північну сусідку звикли дивитись з "російськими окулярами"), і булгаківська, і, головне, - наша, українська - були темами дискусій саме на такому рівні для притомних людей на всіх медійних майданчиках!
    Ця книга про нас, про нас і Світ, про наше минуле, і наше майбутнє. В одному з відгуків на цю книгу на Goodreads вилинула думка, що в цій книзі Україна повстає як "Месія", або ж "рятівне коло" для цілого світу, і "це вже проходили інші" - так, є таке з "цетром Всесвіту", але на тлі всьо-пропальських настроів нашого інтелектуального "бомонду" і мало-оптимістичної "температури" українського інтернет-простору має бути розумна людина з широким світоглядом, яка скаже "ми виграємо цю війну", - і їй повірять, і може навіть перестануть "врівноважувати" своє бажання інколи похвалити себе і свою країну переліком всіх недоліків, негараздів і проблем. А ще маю таку надію, що після цієї книги ми перед усім для себе перестанемо бути тими "ялинками", про які Оксана Стефанівна згадувала в одному зі своїх виступів :) Читайте, думайте, і не втрачайте надію!
  •  
    "І знову я влізаю в танк" 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Прізвище Забужко на палітурці - це беззаперечна ознака якості літературного творіння. Найсвіжіша добірка авторської публіцистики на тему гібридної війни "І знову я влізаю в танк" не стала виключенням.

    Вражає настільки тонко та глибоко розуміє авторка довколишню дійсність. Промовистою зокрема є хронологія публікацій. Здавалося б, ніщо ще не віщувало біди зі сходу в уявленні більшості загалу, а Оксана Стефанівна вже передчувала й плідно працювала на цільовій ділянці літературної ниви, прагнучи мінімізувати зловісні наслідки.

    Книга вражає глибиною змісту. Вчитуючись, розпочинаєш ще більше пишатися приналежністю до власного народу, який за влучним висловлюванням Оксани Забужко наразі такий нескоренний, оскільки не зазнавав "національної ганьби" та не підкоряється "праву сили"...

    Варті окремої уваги також портрети знакових для Оксани Стефанівни особистостей (видатних діячів, дисидентів), що зринають на сторінках цього видання...

    Досить цікаво ознайомитися з враженнями письменниці від стилю життя прифронтових міст (Дніпра, Харкова). Авторка сягає глибин психології містян, знайомить нас з витоками їхньої поведінки наразі. Враження від того ж Донецька датовані ще 2012-м роком, але вони мають безперечну цінність в контексті подальших незворотних сумнозвісних подій...
  •  
    для тих, хто бореться 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Оксана Забужко разів зо три радила прочитати цю книгу. Нарешті теплого вечора на зустрічі з нею придбав і почав читати.
    Читати іноді важко. А хіба Вам легко жити останні 30 років?
    Читав в метро, в нарядах на секретному об'єкті ЗСУ, вдома, в парку.
    Найкраще читати в наряді, коли ти сам вночі сидиш у маленькому приміщенні. Десь на горизонті вогні великих міст, аеропорту. Літаки розривають тишу весняної ночі, хрущі гудуть на старому дубі, тьмяне світло від прожектора падає на сторінки.
    Ти поринаєш в реальність 60-х, 70-х років минулого століття, епоху Стуса, Сверстюка, Чорновола, Лук'яненка, Костенко...

    "– У нас було таке тяжке півріччя, коли один за одним відходили титани: тут і Сверстюк, і Шабатура, і Сорока… Я втратила маму. Якийсь такий великий ісход. Усі ті, в чиїй присутності хотілося старатися, тягтися – “відповідати рівню”.
    ...
    Ось це і є реальне почуття сирітства – коли ти “старший” і за спиною в тебе нікого вже нема."

    Я теж втрачав своїх титанів епохи, близьких старших. Ця біль назавжди залишиться з Вами. Її ніщо не втамує. Відпускайте, навчіться відпускати. Ви ще їх зустрінете в інших світах, епохах, обставинах.
    Щось подібне відчував, коли у вічність відійшли мама, Скрябін. Не відпускало кілька місяців. Хочете плакати - плачте. Цьому важко навчитись, але можна.
    Зараз слухаю "Шампанські очі" Скрябіна з альбому "Гламур".
    Читайте, знайдете відповіді на те що відбувається, як пристосуватись, як боротись, як перемагати.
  •  
    мануал по нашій реальності 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Хочу коротко написати про книжку «І знову я влізаю в танк».
    «знов мене косять безсонні ночі,
    як площу, по котрій проходить армія,
    і знов я влізаю в танк»
    Збірка авторських статей, написаних в період з 2012 року по 2016. З такого різноманіття – газетних колонок, інтернет-блогів, інтерв’ю мало б вийте щось таке клаптикове і не цілісне. Автору однак вдалося з різномастого матеріалу зробити досконалий посібник з ведення партизанської війни малими партизанськими групами в інформаційному просторі.
    «Це книжка про війну, читачу. Тільки не про ту залізом і кров’ю, - а про ту, куди менше видиму оку мирного обивателя…»
    Основна ідея книжки – показати ті ознаки інформаційної війни, яка давно ведеться проти України, і яку ми не помічаємо. Більше того, як письменниця сама призналася, вона сама довго «налаштовувала оптику», щоб розпізнати ці ознаки. Ніде ж про них нема інформації і серйозного дослідження. От так, по шматочку появлялося розуміння якогось моменту, з чого появлялася стаття. Ну а вже зі збірки статей і вийшла ця книга.
    Читати усім, хто хоче зрозуміти глибинні механізми новочасної українсько-російської війни
  •  
    Книжка як таблетка з "Матриці" 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Забужко в цій книзі розглядає специфічну не гарячу війну, а гібридну як прийнято говорити. Це збірка публіцистичних статей за період 2008-2016 рр. про замасковані, на перший погляд невидимі способи нав’язування гри і вигаданої реальності. Ця війна почалася значно раніше, нотки епохи «розбомблених мізків», коли запускається механізм аби нація знищувала себе поступово сама зазвучали у 2007-2008 рр. У 2009 р. пані Оксана була в її існуванні переконана. Деякі тексти українською мовою друкуються вперше. У кількох повторюються одні й ті самі твердження, приклади.

    У Забужко освіта філософська і тому вона краще бачить системні маніпуляції у інформпросторі. Як письменниця вона дуже чутлива до маніпулювання мовою. Наприклад, підміну, перекручування поняття вибір. Авторка стверджує, що суть війни ХХІ ст. – ви начебто фізично живі, але насправді мертві, бо органи чуття не постачають адекватної інформації у мозок про навколишній реальний світ. Пані Оксана уважно спостерігала і описувала як розганяється війна від 2008-го до безпосереднього введення військ у 2014-му.

    Відправною точкою війни письменниця бачить 2012-й рік. Саме тоді світом почалася ширитися, нав’язуватися якась думка про поширення в Україні фашистської диктатури. Не одна стаття стосовно проведення Євро-2012. Під час чемпіонату на певний час з’явився і витав невеличкий дух Помаранчевої революції. За останню трохи дісталося об’єктивно незрілому народу.
    Все, що сталося навколо ситуації з Оксаною Макар на Миколаївщині описує дуже тонко - скільки творилося до і після всіх тих подій, підмічає усі нотки, які у інформаційному щоденному вирі аби пропускаєш, або не встигаєш переварити.

    Описує і віддає належне суспільним групам, які в період розгулу Януковича чинили опір цій невидимій нав’язаній війні.

    Цікаві статті за 2015-2016 рр. Є вже аналіз перших кроків Порошенка, дуже цінний аналіз реакції Європи на наші події, призначення Марії Гайдар. А ще більше захоплюють короткотермінові прогнози розвитку ситуації з погляду 2015-16 рр. Вона сама протистоїть цій війні у своєму «танку» і робить шматок роботи за МЗС.

    Рекомендована тим, хто готовий відкрити очі і більш прискіпливо подивитися на реальність, оцінити помічені поетесою причинно-наслідкові зв’язки процесів. Книжка як та таблетка в «Матриці», після прочитання важко обманути себе та інших, махнувши рукою «Ай, та їх там не розбереш тих політиків. Ніхто не знає де правда і хто почав і кому це вигідно».
    Вважаю Забужко найкращою українською авторкою протягом останніх 15-20 років.
  •  
    Майстерне чтиво для всіх українців
    Перед нами серйозна збірка статей, есе, спогадів та роздумів Оксани Забужко «І знову я влізаю в танк». Книга прекрасна та геніальна, від якої не можна відірватися. Публіцистика зі статей на тему інформаційної та гібридної війни. Авторка розкладає все по поличках і розбирає всі аспекти. Кожен з нас якимсь чином пов'язаний з процесом масового знелюднення та дегуманізації. У книзі описана втрата суб’єктивних орієнтирів, характеризовано безліч світоглядних тем, описані образи справжніх українських патріотів. Книга пише про спілкування з читачами, про основні історичні віхи незалежної України. Детально проаналізована сучасна криза цінностей, масова дезорієнтація та роль письменника у цих явищах. Авторка, як інтелігент, проявляє сильну відповідальність перед українським суспільством. У книзі є досить багато гумору, та водночас суму та плачу. Описана тема примусового переселення народів. Книга має естетично дуже якісне та лаконічне оформлення. Палітурка дуже стильна, виконана лаконічно. Мова написання легка, а читаються статті досить швидко. Рекомендую всім читачам, адже ця книга – універсальний путівник до всіх сучасних резонансних подій в Україні.
  •  
    Навіщо бомбардувати міста, якщо можна розбомбити мізки?
    Книгу «І знов я влізаю в танк…» сама Оксана Забужко називає «незапланованою дитиною», бо це, либонь, не та праця, задум про які виношуєш роками. Можна також сказати, що перед нами «дитя війни», адже під однією обкладинкою зібрано тексти найтривожніших передвоєнних та воєнних літ (2012-2016). У передмові авторка одразу ж окреслює їхню наскрізну тему ще чіткіше, тож дозволю собі вдатися до прямої цитати: «Це книжка про війну, читачу. Тільки не про ту, залізом і кров'ю, що з зими 2014-го прийшла на нашу землю, — а про ту, куди менш видиму оку мирного обивателя (і до 2014-го не надто завважувану й провідними західними інтелектуалами!), котра ту першу вигодувала, подібно як гнійні мікроби, потрапивши в організм, «вигодовують» йому абсцес…. Її звуть «інформаційною», «психологічною», «гібридною» та ще десятками протеївських псевдонімів — і тим часто-густо применшують її істинний масштаб і значення, так, буцім вона є чимсь на кшталт докладки до «головної», «гарячої», тоді як в дійсності справа стоїть якраз навпаки: саме вона-то й є головною, тотальною, а «залізо і кров» — лиш її похідною: придатком, що на наших очах невхильно редукується до атавізму».
    Отже, «І знов я влізаю в танк…» – це публіцистичний відгук письменника на буремні події останніх років. Проте було би помилкою й спрощенням вважати названу книгу таким-собі політичним памфлетом, писаним «на злобу дня». Письменник тим і відрізняється од зануреного з головою в поточні інтриги політика, що бачить далі, міркує на перспективу. Гадаю, збірка публікацій Оксани Забужко не втратить актуальності ані за п’ять, ні за десять років. Бо на її сторінках порушуються фундаментальні питання: чому, наприклад, ми майже без бою віддали агресивному сусідові вітчизняний інформаційний простір? Як нашу країну цілеспрямовано «розтлівали» десятиліттями, підміняючи справжні цінності гонитвою за статками і владним статусом? А головне: що ж, врешті-решт, нам тепер робити із цією спадщиною, як протидіяти технологіям ворога?
    Як, певно, будь-яка збірка такого типу, книга Оксани Забужко трохи скидається на те, що англійською мовою зветься «patchwork» – тканину, зшиту із різнокольорових клаптиків. Відібрані до неї тексти писалися упродовж кількох років з дуже різних приводів і кожен може читатися й осмислюватися окремо. У «І знов я влізаю в танк…» читач знайде передруки інтерв’ю, рецензії на інші книжки та фільми, передмови, публічні виступи тощо. Через це не бачу сенсу коментувати докладно всі тексти, зупинюся лише на кількох, котрі привернули особливу увагу. По-перше, як футбольному вболівальнику зі стажем, мені було несподівано й приємно пересвідчитися, що пані Оксана досить непогано знається на футболі, а головне вловила емоційну сутність цього масового спортивного видовища. Футбол справді на якусь мить єднає націю – тут достатньо сказати, що чи не єдиним моїм теплим спогадом про Януковича лишився епізод, коли я побачив щире уболівання тодішнього президента за збірну України в матчі проти французів. Тієї миті подумалося: ну от і з Януковичем я бодай іноді переживаю дещо спільне…. То інша річ, що футбольні радості й печалі вкрай мінливі, короткочасні – про це пані Оксана теж зауважує. Ні, для справжньої єдності футболу не досить – потрібен міцніший цемент. Того-таки Януковича згуртування на стадіонах під час Євро не порятувало невдовзі від гніву Майдану….
    Як вимушеного переселенця з Луганщини, мене глибоко зачепило есе про подорож авторки в Донецьк у 2011 році. Напрочуд точним видається висновок письменниці, що звична для Донбасу покірливість забаганкам начальства зумовлюється специфікою, котра властива усім індустріальним регіонам. Не дотримуватимешся порядку на виробництві – загинеш. Ця проста мораль за кілька поколінь міцно прищепилася донецьким та луганським шахтарям і металургам. Справа, отже, не в «совковості» чи «проросійськості» – аби досягти незворотних змін на краще, потрібно насамперед реформувати структуру економіки. Умовно кажучи, мусимо витягти шахтаря із шахти, запропонувати альтернативу.
    Загалом у книзі багато важливого та цікавого. Варта, приміром, уважного прочитання стаття «Україна: підпілля Європи» - вона про невеселу долю бездержавного народу, приреченого лишатися непомітним для могутніших сусідів на континенті. Важливо було й на фактах пояснити українській авдиторії, чому Україна – не лише не Росія, а й таки не Білорусь і не Польща. Дуже цікавими для мене особисто виявилися теплі спогади авторки про Євгена Сверстюка, котрого завжди вважав одним із найвидатніших своїх сучасників. Ще дитиною багато слухав виступи пана Євгена в різних програмах української служби «Радіо Свобода» – він одразу захопив мене якось внутрішньою щирістю, сміливістю і водночас, якщо можна так висловитися, добротою. Завжди зоставався для мене моральним авторитетом, недосяжним зразком для наслідування. Навіть коли сьогодні читаю статті Євгена Сверстюка, досі здається, ніби чую його голос…. Проте справжньою окрасою збірки, безперечно, є фінальне есе, котре має назву «З паризького щоденника». Це надзвичайно сильно написаний текст, який слід би коментувати окремо. Не випадково його згодом переклали і видали в Німеччині книжкою. Авторка розмірковує над тим, як колаборація з ворогом, спричинена до того ж не потребою фізичного порятунку, а лише прагненням зберегти життєвий комфорт, морально знищує націю. «Зрада людяности», вчинена колись дідами, вбиває онуків. Чи стане французьке минуле й теперішнє українським майбутнім і до чого тут секс? Не розкриватиму усіх секретів, але наполегливо пораджу: якщо не маєте часу або бажання читати цілу збірку, ознайомтеся бодай із «Паризьким щоденником».
  •  
    Актуальна книга про інформаційну війну України з Росією
    Книга про інформаційну війну України з Росією.
    Книга, читаючи яку можна дізнатися багато нового і цікавого. Книга, читаючи яку доводиться зупинятись і гуглити.
    Люблю такі книги! Знаєте, як ото "Маятник Фуко" читаєш і щоб розібратись треба зупинятись і гуглити прочитане.
    Особисто мені був корисним фільм "The Soviet story" Едвінса Шноре (не залишить байдужим нікого!) про який дізнався з книжки, було корисним відсилання до Джесіки Аро (сумно що її книжка не перекладена українською!), до Пітера Померанцева (тимчасово припинив читання і переключився на його "Це НЕ пропаганду", яка розповіла і про чотириповерховий будинок на вул.Савушкіна, 55, і про Люду Савчук, і про ту ж Джесіку Аро...і взагалі відкрила очі на сучасний світ!). Цікаві есе Оксани Стефанівни про Донбас, шістдесятників, "будинок Булгакова", Світлану Алексієвич, чому Україна не Білорусь і, найголовніше, за що українцям не соромно на відміну від французів. Звісно це не все, що є тут а лиш те, що тронуло мене)
    В цілому дуже актуальна книжка, дуже раджу!!
 
Характеристики І знов я влізаю в танк...
Автор
Оксана Забужко
Видавництво
Комора
Мова
Українська
Рік видання
2016
Кількість сторінок
416
Ілюстрації
Немає ілюстрацій
Формат
60х84/16 (~145х205 мм)
Палітурка
Тверда
Папір
Офсетний
Шрифт
Arsenal, Bandera, Osnova
ISBN
978-617-7286-11-9
Вага
450 гр.
Тип
Паперова
Література країн світу
Українська література
Література за періодами
Сучасна література
 

Про автора І знов я влізаю в танк...