Книга І будуть люди

Багато хто з нас в захваті від якісного і цікавого серіалу Аркадія Непиталюка "І будуть люди". Цей серіал пробудив цікавість українців до книги, екранізацією якої він є - книги Анатолія Дімарова "І будуть люди". Прекрасно те, що нове видання книги від видавництва "Фоліо" майже повна версія автора, без совдепівської цензури - 976 сторінок. Це приблизно вдвічі більше за перші видання. І, забігаючи наперед, скажу, що я хочу ще більше.
Визнаю, що і я до виходу серіалу, на жаль, не знала про цього письменника. Він був відкриттям для мене, ковтком свіжого повітря.
Тепер, читаючи книгу, я просто в захваті. Слова Анатолія Дімарова зачаровують, вони ллються як пісня, що б чи кого б він не описував. Мова настільки красива, що я читаю цю книгу повільно, смакуючи кожну сторінку, кожне речення.
Мені дуже відкликається цей великий драматичний роман. З ним я пізнаю історію своєї рідної України - глобальну і локальну. З ним я вдосконалюю свою українську мову. З ним я згадую і краще розумію минуле своїх пращурів, які пережили (не всі) "совок", колективізацію, розкуркулення, репресії, тощо... Ця книга нам допомагає знати і пам'ятати.
Дуже, наполегливо раджу!

Не книжка – пісня! Не прочитав – проковтнув! Ці майже 1000 сторінок тиждень спонукали недосипати вранці і ввечері.
Що найбільше не вкладається в голові – як така книжка могла бути написана в середині 1960-х років? Не дивно, що вона була нещадно порізана радянською цензурою і тільки зараз ми маємо змогу прочитати її такою, як задумав автор.
Мабуть, зараз, коли вже знайомий з художніми творами Івана Багряного, Василя Барки, Івана Білика, Уласа Самчука, з історико-документальними книгами про українську революцію, колективізацію й голодомор, книга Дімарова не так вражає. Але уявляю, як би складався мій світогляд, якби я прочитав цю книжку школярем…
Книга про полтавське село і полтавських селян, що охоплює період від початку ХХ століття і до голодомору. Книга про кілька сімей, їхню нелегку, часто трагічну долю в ті непрості й заплутані часи. З долі кожної окремої людини, окремої сім’ї, автор майстерно виткав широке полотно української дійсності періоду революції, громадянської війни, непу, колективізації й голодомору.
Різні й неоднозначні характери виписані так майстерно, що іноді більше симпатизуєш партійному керівнику районного масштабу, чим набожному селянинові-хліборобові з хохляцькою натурою… Ці образи, характери й життєві устої близькі й зрозумілі, бо змальовувана Полтавщина – це зовсім поряд з моєю батьківщиною.
А ще – мова! Співуча й багата українська мова, сповнена вікової мудрості.

З творчістю Анатолія Дімарова був знайомий ще з дитинства. Читав «Голубу дитину» - всі ці його спогади про дитячі роки, про забави і бешкети автора з братом в міжвоєнні роки. Видання були ще радянські – але тема голодомору і там проскочила вже, ніби ненароком. Та часи були такі.
В трохи старшому віці читав його спогади про війну, про повоєнні роки.
Недавно, до речі, перечитував «Вершини». Про сходження альпіністів на п’ятитисячні вершини і про роботу геологів в горах Кавказу. Так що автора я знаю добре.
Власне, «І будуть люде…» я також зацікавився після виходу серіалу. Бо якраз «Фоліо» теж саме з цієї нагоди підготувало шикарнюче перевидання. Так що це закономірно.
Саме перевидання, без купюр, звичайно більш ширше ніж видання 60-их років – стільки про голодомори Дімарову ніхто б не дав видати в той час. Це видання вже базується на «незалежних» виданнях, коли ще сам автор багато чого додав.
Я взагалі люблю ото – щоб видання були грубі, такі куркульські, в товстій обкладинці. Для мене ця тактильна складова також важлива. Тому трохи дивно, що тираж всього 1 тисяча примірників. Однозначно – це соціально значуще видання. І воно має бути не те що – на кожній полиці. Але і держава обов’язково має закупити для бібліотек і шкіл і все таке. Та навіть, що в цій гілці на «Якабу» вже набралося відгуків – більше ніж один, про щось свідчить.
Тому ця сімейна сага (кажуть перша в українській літературі) – безумовно важлива книга.

Все своє життя я чула про цю книгу - моя мама і бабуся цитували її завжди. З їх слів я уявляла собі героїв, а зокрема діда Хлипавку) Колись давно ця книга була на їх поличці зачитана до дірок, але потім хтось взяв почитати, але так і не повернув.
Вже багато років моєю метою було придбати і подарувати їм нову книгу. До цього року це було неможливо - книги не було зовсім(((
Я в захваті, що Фоліо перевидало цю книгу в авторському варіанті без цензурних поправок. Ми маємо праву знати правду, страшну правду - без окозамилювання, щоб не ставати на ті самі граблі.
Тепер моя мрія здійсниться - і я подарую мамі друкований варант книги. Нарешті....

Дякую видавництву Фоліо , за можливість прочитати цей шедевр у повному обсязі, без радянської цензури. Хоча ця книга не заслуговує на таку ганебну якість. Сторінки тоненькі, текст від найменшого дотику розмазується. Верстка така, що здається слова повипадають зараз за край.
В романі йдеться про період колективізації і голодомору.
Спочатку автор знайомить нас з двома родинами, які потім поєднає через шлюб. Автор чудово змальовує усіх персонажів, показуючи все, що в них в голові й на серці. Тут майже нема випадкових прохідних персонажів, майже всі важливі, мають значення і про всіх них ми дізнаємося досить багато. Ці всі деталі роблять їх справжніми людьми, близькими людьми, майже рідними до кінця книги. Я дуже люблю таку повноту образів та описів.
Та поки ми переймаємося родинними турботами Світличних та Івасют, в Хоролівку приходить колективізація.
Таким живим і справжнім показано життя. Попри важку тему й особисті негаразди персонажів, тут є місце гумору й дотепам. От, наприклад, сцена з бабою Наталкою, та дідом Хлипавкою, як він перестрів її з молоком. Ну це ж просто насолода.
Проте останніх сторінок сто вже зовсім не до сміху. Почався голод. Автор ніби не розтягує, щоб не мучити читача, все коротко, тут вже й без деталей. Та все ж той невимовний біль так і сочиться між рядків, між слів, стискає в горлі й пече всередині.
Читати всім. Обов'язково. І післямову також. Там автор показує нам листа, в якому радянське видавництво висловлює свої зауваження, пояснює, як оманливо він все описав, зовсім не так, як було насправді і відмовляється друкувати певні частини роману взагалі. Це вже, знаєте, сміх крізь сльози.

Роман Анатолія Дімарова "I будуть люди" вразив своєю самобутністю, домашністю. Дуже цікаво, достовірно і без романтизації описується українське село: життя людей в періоди дореволюційний і післяреволюційний. Земля - житниця людей - постає основою життя селян. Нещастя, що випали на долю українців, автор передає з великою глибиною і співчуттям. Багато болю, трагедії, зокрема відчуження селянина від землі, принесли більшовики в українське село. Земля цього не прощає. Від раціонального природокористування і технологій обробки землі залежать врожаї.
Порівняно з індивідуальними домогосподарствами, колгоспне виробництво призвело до знецінення землі. Критичними наслідками такого «господарювання» був голод 1932-1933. Важливо знати історію і вчитися на помилках.
Книга справила незабутнє враження. Сюжет добре вибудований, з відступами в минуле. Нехай вас не лякає великий об’єм, книга читається на одному диханні. Автору не позаздриш - що він пережив, пишучи цей твір в 60х роках. Роман зазнав значної цензури. Якщо цікавитеся обставинами, в яких доводилося працювати українським письменникам тієї доби і ще не читали романи Марини Гримич "Клавка" і "Юра" - рекомендую.