Оформлення книг Олега Сенцова чудово продумане і двомовне видання має сенс для розширення кола читачів. "Хроніка одного голодування" - це щоденник Сенцова, розпочатий ним з третього до 145 дня (!) голодування у в'язниці. Дивно, що такому "небезпечному" в'язню Кремля все ж дозволили писати в тюрмі (хай навіть вони думали, що то сценарій фільму), а ми маємо можливість зараз дізнатися про цей період з перших вуст, а не лише з телебачення. До речі, для себе я помітила деякі розбіжності між тим, що обговорювали по ТБ та тим, як все описав сам Сенцов. Зокрема, коли до нього не пускали священника, який спеціально їхав до політичного в'язня хто зна звідки, але зі щоденника видно, що Сенцов сам не хотів зустрічатися з ним, бо не бачив сенсу в чергових пустих розмовах про те, щоб відмовитися від голодування. Подібна історія і про нашого омбудсмена, про листи, які закликали в ЗМІ писати для підтримки... Як виявилося, керівництво в'язниці з острахом відноситься до тих, хто голодує, бо з'являються певні заморочки, а коли голодує політичний в'язень, то проблем стає ще більше. Однак навіть там з'являється повага до тих, хто незламний. Єдиним, хто дійсно хвилювався за в'язнів, був лікар. Хай там як, але сам факт тривалості життя людини без їжі вражає... Незважаючи на те, що вводилися підтримуючі речовини через крапельниці, організм, явно, був виснажений, і великої мужності потребувало, щоб встояти перед тарілкою їжі, яку тобі підсовують наглядачі під носа, вважаючи, що ти ось-ось зірвешся, чи гірше - боротися з власною свідомістю, яка щоночі у сні малює такі багаті столи з їжею... Сенцов описує свої фізичні та психологічні відчуття з дня на день, вони, по суті, мало чим відрізняються, буває то гірше, то краще. Але він живе, і він вижив ! Майбутнім читачам очікувати різноманіття оповіді в "Хроніці..." не варто: автор показує на власному прикладі, що життя в'язня одноманітне, хіба що книги та фізичні вправи розбавляють буденність. Однак між рядками про голодування, Сенцов детально розповідає суть тюремного існування, описує тамтешні "закони" між самими в'язнями, особливості спілкування, співпраці, товариства. Інша книга "4 з половиною кроки" - це тюремні оповідання, кожне з яких розповідає про котрогось в'язня, доля якого привернула увагу автора. Історії короткі, але в них Сенцов психологічно вклав дуже багато і, особисто мене, всі вони емоційно зачепили, змусивши вкотре задуматися на тему "причина-наслідок". Їх прочитати точно варто, раджу. Варто зазначити, що Олег Сенцов постійно підкреслює в обох своїх книгах: у в'язнів різна доля до запроторення, хтось молодшим, а хто старшим зійшов на криву дорогу, кожен в чомусь винен (від крадіжки до вбивства), зрідка хіба потрапивши випадково або в якості політичного в'язня, у багатьох залишилися сім'ї та діти на волі, але всі вони - люди, і тому не гідні катування.

Олег Сенцов "Хроніка одного голодування. 4 з половиною кроки (комплект із 2 книг)", 792 с. Видавництво Старого Лева Пройти мимо цих книг просто неможливо. Вони притягують погляд і взявши їх в руки, поставити назад на полицю вартує величезних зусиль. Як на мене, дуже вдале оформлення і кольорова палітра. Читати було дуже важко. В"язниця й не може бути приємною, але... Почну із "4 з половиною кроки". 15 зразків короткої прози, у яких кожним новим оповіданням розкривається суть життя, співпраці, взаємовідносин в"язнів. Тут немає тих, хто сидить ні за що. Кожен отримав свій термін і кожен спокутує вину, як виходить. Тож звинуватити автора у тому, що він намагається зіграти на емоціях читача, який переживає за невинних людей, просто неможливо. Але мені було боляче. Та загальна картина стала такою жахливою, що у мене інколи волосся на голові ворушилося. Я не можу ні уявити, ні зрозуміти тих тортур і знущань над людьми, які здійснили злочин. Вони ж усе одно люди. Про яке перевиховання можна говорити, якщо із ними так??? Можливо проти мене зіграла моя тонкослізна натура й жіноча суть, але це страшно. Навіть "Архіпелаг ГУЛАГ", який читала паралельно, не викликав у мене таких емоцій. "Хроніка одного голодування"-щоденник, який Олег Сенцов почав вести на третій день акції і завершив 145 днем, коли написав заяву про припинення голодування. Тут спектр моїх емоцій був дуже різноманітним. Перш за все, я вражена силою духу цієї людини. І тим, як він сам над собою жартував. Мені складно було уявити, як можна голодувати кілька днів і залишитися живим. А тижнів? Місяців? Не скажу, що я глибоко вивчала це питання, тому "Хроніка..." мені багато чого прояснила. Я дратувалася деяким рефлексіям Сенцова. І справа тут не в тому, що він написав щось погане, а в тому, що я й сама таким страждаю. Це те, що стосується російської літератури і кіно. Ми з ним росли в одну епоху, на одних і тих же фільмах і книгах. І як би мені не хотілося відмежуватися від тих часів, я все одно "зависаю" над радянським кіно. Навчившись у там бачити приховані змісти, я все одно із задоволенням його переглядаю. І це мене злить. Інколи дуже сильно, аж до зневаги самої себе. Якимось холодком у душі відгукнулася реакція Сенцова на чисельні листи, які йому присилали у в"язницю. Я пам"ятаю, як на ФБ періодично проскакували дописи із адресою табору і закликом написати Олегу, щоб його підтримати. І писали. Та щось я навіть при великому бажанні не знайшла там хоч якоїсь радості від подібних зразків епістолярного жанру. Або під час голодування це було не те, на що він очікував, або ж подібні акції не я такими важливими й дієвими, як нам хочеться думати. Та знаєте, відсутня у цьому щоденнику якась надмірна зневіра чи гнітючість. Тут мета і кроки до неї. Навіть повага і трохи захоплення з боку адміністрації та персоналу виправної колонії. При тому, що проблем їм усім своїм голодування Сенцов додав добряче, але чи то там люди працюють, чи в"язень надто статусний виявився, немає того жаху, що у "4 з половиною кроки". Моя книжкова осінь склалася із "Букової землі" Матіос, "Архіпелагу Гулаг" Солженіцина і Сенцова. І кожне слово змушувало мене ненавидіти систему, у якій ми жили раніше і ту, з якою сьогодні воюємо на Сході України. І ще трохи про саме видання. Воно двомовне. Переклад на українську зробив Сергій Осока. Я читала обома мовами. Мені хотілося самій співставити, наскільки вдало український текст передає авторський задум. І зауважень жодних. Раджу!