Одного літнього вечора, на студентській вечірці, групка друзів вирішили поворожити. Градус алкоголю в крові зашкалював, а тому свідомість вимагала пригод. Ось так Лана, Дара, Макс, Остап, Сергій, Алекс та Богдан опівночі, зі свічкою в руках, біля старовинного дзеркала, викликали Панночку та попрохали її виконали їхні заповітні бажання. Лана попрохала скласти сесію на відмінно. Дара та Богдан захотіли своє власне житло. Сергій був більш матеріальний, і захотів Макбук останньої моделі. Алекс пішов ще далі, і захотів переспати з Ланою. Але час на загадування бажань обмежений, тому дехто не встиг цього зробити. І яке було здивування друзів, коли дуже скоро їхні бажання почали справджуватися. Але після того, як бажання було виконано, отримувач містичним чином помирає. Друзі не на жарт перелякалися, і намагаються розібратися у тому, в що вони встряли. Але чим більше вони копають, тим менше вони розуміють що їм робити далі та як врятуватися. Починалася книга дуже цікаво. Уся ця історія з викликанням різним містичних сутностей, ще з дитинства мене дуже лякає. Але чим далі, тим сюжет все більше ставав нуднішим. А головного винуватця вичислити було досить просто. Мені дуже не сподобалося те, що дуже великий шмат книги – це співставлення текстів повісті «Вій» Гоголя та легенди про Панночку, яку один з героїв знайшов в інтернеті. І читати повість, яку знає кожен школяр в даній книзі було дуже дивно. При чому вона була тут вставлена досить великими шматками. Загалом дуже нудно і передбачувано.

Студенты, общага, алкоголь. В поисках острых ощущений, группа друзей решает вызвать Панночку - духа из городской легенды, якобы исполняющую желания. Полночь, зеркало, свечи, заклинание. Желания загаданы. Что может пойти не так? Все начинает сбываться уже на следующий день. Или это совпадение? Но за желания надо платить, и героев ожидает кое-что не очень приятное. Или это тоже совпадение? Или уже подозрительно много совпадений.. Герои начинают исследовать историю легенды, буквально на грани реальности и мистики. Вспоминают и Гоголя с его "Вием" (ведь там тоже Панночка была). Задумка в общем интересная, и отсылки к Гоголю проработаны хорошо. Но к сожалению, не лещ минусов. Первое, что хочется отметить - неспешная плавность повествования. К середине книги герои все ещё только ходят, сидят, разговаривают и кажется, что ничего особо не происходит. Динамики сильно не хватает, а для триллера это все таки важно. Тем более, с намёком на хоррор. А ещё, автор слишком рано начинает делать неоднозначные намёки. Я до последнего надеялась, что это обманный ход. Но к сожалению, развязка оказалась прозрачной и достаточно предсказуемой. Единственное, заключительные эпизоды порадовали. В целом, книга для меня на среднем уровне - интересно, но интриги не хватает. Плюс, в первой половине слишком много воды, можно было бы сократить объем, не потеряв сути.

Хай там що кажіть, а ця книга - одна з небагатьох особисто в моєму списку, яка прямим текстом заявила, що не вся сучасна українська література - пропаще явище. Власне, спочатку мене в ній привабила напрочуд яскраві і, як я подумала, життєрадісні кольори обкладинки, а вирішальним поштовхом до придбання стала назва книги: "Гелтер Скелтер". Я чудово знаю, що однойменну пісню зі свого репертуару (з неї, зауважу, в світі почалося багато що) "Бітлз" (які є одним із моїх найулюбленіших музичних гуртів і це також мало значення при виборі) вважали найбрутальнішим і найбезцеремоннішим своїм творінням, а сумнозвісна комуна "Родина Менсона" використала перекривлену і на письмі, і в значенні фразу як мотивацію для своєї убивств. Я подумала: якщо письменник знає, що це за фраза, для мене тут певно знайдеться дещо цікавеньке. Наша людина. Тим паче, що слова з цієї пісні й той, завдяки кому вона таки отримала погану славу, кілька разів згадуються впродовж роману. І хоча я думала, що "Гелтер Скелтер" написаний тягучою, ніби лінивою мовою, характерною для атмосфери нестримних веселощів та наркотиків, те, що я знайшла, виявилося повною несподіванкою. "Дорога вбік". Це, мабуть, тому, що я не знала достеменно, що саме знайду на сторінках. Що одразу впало у вічі особисто мені - плавність мови письменника, принаймні я можу назвати це саме так. Сашко Завара вдало виплітає історію, не вдаючись для цього до мовних штампів і канцеляриту, а речення просто плавно перетыкають одне в одне, і ти жодного разу не "оббиваєш боки" об якийсь загострий чи обрубаний зворот. За це авторові щира моя подяка, бо я давно не відчувала такої мелодійності тексту. Щоправда, без вже відомого недоліку "Фабули" тут, попри те, що книга містить оригінальний текст, а не переклад, не обійшлося: це мовні кальки, а вже в перекладах цього видавництва я таких побачила достатньо. Якби тільки редактори вчасно прибрали одне-єдине й усім тепер ненависне словосполучення "кидалося в очі", видання взагалі було б бездоганним. Що ж до сюжету, то для мене він став цілковитою несподіванкою. Хоча ні, передусім звернула увагу на те, наскільки вдало виписано звичаї та саму атмосферу українського університетського гуртожитку, а з ними й психотипи сучасної молоді, яка, коли зі знайомим стається біда, відтепер далеко не завжди приходить на допомогу, а знімає це на телефон, викладає в інтернет і потроху розбігається, аби не дай Боже не довелося відповідати за чиєсь чуже життя. Реальність - жорстока річ, і письменник відверто ріже цю правду в очі. Хоча перші дві частини змусили мене подумати: а чи не містичний це роман, про фабулу якого в Америці так полюблять нині знімати третьоґатункові фільми про горопашних студентів, що вирішили погратися в екзорцистів? Та коли я зрозуміла, що містикою насправді тут і не пахне, то... навіть зраділа. Люблю моменти, коли за крок до кінцівки хтось із героїв здогадується, що весь час рухався неправильним шляхом і відтак мусить починати розслідування спочатку - це дає ніби примарну надію, що ще багато чого станеться. А надто, коли вони вже тісно пов'язані з чимось реальним. Скажу правду, навіть спеціально полазила по різних сайтах, аби почитати про історичне підґрунтя для книги. Розчарованою не залишилася.