Книга Емансипантка

У збірці «Емансипантка» від видавництва Комора ви не знайдете ані оповідання, ані повісті під цією назвою, бо Марко Вовчок не писала подібний твір. Адже назва тут виступає не узагальненням збірки, а означенням самої авторки. І виступає напрочуд вдало (хоча й редакторам можна закинути певну вторинність, адже під саме такою назвою у 1989 році вийшла повість про ще одну нашу видатну письменницю – Ольгу Кобилянську). Марко Вовчок, жінка, яка свого часу збаламутила безліч душ і щодо справжності таланту якої й досі подекуди тривають запеклі бої між вовчкознавцями, по праву може носити цей титул – емансипантка.

Збірка містить такий собі екстракт з усіх збірок, які вона написала за життя: з кожного тому «Народних оповідань», повість зі шкільної програми «Інститутка», а також приклади її російськомовної творчості як у оригіналі, так і у перекладі українською. Тобто, тримаючи у руках цей томик, читач має змогу скласти практично вичерпне уявлення про Вовчок як про літераторку. Звісно, що її особисте життя залишиться поза увагою, а дарма, адже воно в неї було набагато цікавіше й яскравіше, аніж її прозова творчість.

У творах Вовчок важко знайти щось позитивне, адже у тезісному викладені все це можна описати трьома словами: «короче, всі померли». Але я хочу відзначити ось що. Дивно, що у школі у обов’язкову програму вписана досить посередня «Інститутка». Адже повість «Три долі» набагато цікавіша та наповнена образами та подіями, які читати цікавіше. Саме «Три долі» можна екранізувати так, що Нетфлікс забажає викупити права на показ. Бо тут всього багато: емоцій, дій, гріхів, сили любові, підліткового максималізму та безліч зруйнованих долей.

Вважаю, що подібні книги мають бути у домашній бібліотеці будь-якого серйозного читача.

Звісно, всі ми ще з школи знаємо цю авторку, читали, писали твори і чули про неї немало. Але все, що читаєш дитиною, сприймається поверхнево. Таких авторів, як Марко Вовчок треба перечитувати в дорослому віці. бо то вже зовсім інша історія буде. Я, звичайно, чекала чогось подібного від письменниці того періоду і знала, що на щасливу кінцівку чекати марно, але той душевний біль, який пережила, читаючи, вразив навіть мене саму.
Мова написання неймовірна, помережана приказками і примовками, присмачена діалектизмами. Вміння тримати напругу в сюжеті і підтримувати якийсь ледь жевріючий вогник надії - талант, за який любить авторку читач. Але читати доводиться, плачучи. Більше тижня я перебувала під враженням від цієї книги і здається, досі не можу забути. Приреченість, невідворотність долі і вміння прийняти свою участь покірно, як спроба знайти щастя серед буремного життя - ось про що ця книга. А ще про волю, яка понад усе. І врешті, прочитавши, хочеться поглянути в небо і подякувати Богу, що народилась в інший час, на вільній землі без панів і рабства.

Я люблю українську літературу і завжди читала з задоволенням, але чомусь ця збірка оповідань не викликала в мене позитивних вражень. Все виявилося доволі розтягнутим і без захопливого сюжету, тримає в руках товстунчика і сподіваєшся, що захопишся до ранку, але ні...

Я для себе зробила такий висновок, що з суч. укр. прози різко перестрибнути на літературу ХІХ століття це було занадто. Треба пам'ятати, що якщо за роки історія не найулюбленіша ваша тема, то читати про звичаї, традиції минулого може бути надто сумно.

Повторення одних і тих самих імен, майже відсутній розвиток подій і це з оповідання в оповідання.

Раджу прочитати лише "Козачка". Мені вона сподобалася і запам'ятався найбільше.