Чесно кажучи, я давно вже перестала розуміти, для чого продовжую скуповувати літературознавчу критику: філологічна освіта давно у минулому, бо ж робота за фахом так і залишається розкішшю, проте незмінним є бажання пізнати суть речей, з'ясувати глибинні причини та інтенції українських митців слова. Тому, як то кажуть, бачу книгу Віри Павлівни – кладу у кошик (не впевнена, що окрім мене ще хтось так каже, але never mind...). Неважко пояснити любов наших літературознавців до текстів 20-х років минулого століття, адже "червоний ренесанс" – це направду найпотужніший період в нашій літературі. От і під прицілом авторки опинились такі постаті, як Олександр Довженко й Микола Бажан – а точніше ціна компромісу з совістю, яку платили митці, танцюючи під дудку соцреалізму. Не забула Віра Павлівна і про сучасних українських письменників, зокрема Сергія Жадана та Оксану Забужко. Проте чи не найбільшу сатисфакцію я отримала від есею про Майка Йогансена, незрозумілого й химерного, але від того ще більш привабливого. Авторка нарешті пояснює, чому ця зустріч з "привидами авангардизму" справді має бути некомфортною, чому це чтиво нетипове і "подразнювальне", якщо так можна висловитись. Словом, "Дороги й середохрестя" – чтиво точно не для відпочинку, це книга для фанатиків, для тих, хто знає, що читати потрібно між рядків.

«Дороги й середохрестя» - это сборник литературоведческих эссе профессора Киево-Могилянской Академии, лауреата государственной Шевченковской премии Веры Агеевой. В данном издании украинский литературовед максимально отошла от академического изложения материала, пытаясь таким образом упростить перцепцию представленной информации о выдающихся фигурах украинской культуры XX-XXI веков. Книга состоит из двух разделов: первый называется «Класики високого Відродження», второй - «Сучасники». В обеих частях Агеева обращается к наиболее знаковым фигурам украинской культуры, чтобы на примере их жизни, творческих поисков и идеалов показать основные тенденции развития (а порой и упадка) украинцев. Все одиннадцать эссе публиковались ранее полностью или частично в периодических изданиях или в качестве предисловия к другим книгам. Этот сборник - попытка собрать все статьи под одной обложкой. Все произведения объединены желанием автора провести параллели между героями эссе, определить общее в их судьбах и творческих поисках. Каждый из них привнес что-то свое в развитие украинской культуры, кинематографии и литературы в частности. Фигура Александра Довженко, которому посвящено вступительное эссе, выглядит здесь вполне уместно, потому что без гениального мастера-кинематографиста украинскую культуру двадцатого века представить довольно сложно. Опираясь на биографический материал, Вера Агеева показала превратности судьбы знаменитого режиссера. Вспоминаются бурные времена, в которые Довженко пришлось не только жить, но и творить. Автор размышляет о компромиссах с «красной властью» на которые был вынужден идти художник ради возможности работать. Обнародуются интересные факты дружбы Довженко со Сталиным, о которых я лично раньше не знал. Творцов искусства Агеева показывает таких, которые стоят перед выбором - сотрудничать с властью, создавая «правильные» тексты о красном флаге, комсомоле, партии и тайно складывать в ящик свои «свободные от коммунистической чесотки» произведения, или же решиться обнародовать свою истинную сущность, собственные наработки и затем сполна поплатиться за это (часто в сибирских лагерях). Ясно одно: художник умирает дважды - в творчестве, и в жизни (как художник, и как человек). В разделе «Сучасники» Вера Агеева обращается к творчеству известных авторов современности: Оксаны Забужко, Юрия Андруховича, Тараса Прохасько, Юрия Винничука. Этот раздел значительно меньше предыдущего. В нем литературовед обозначила основные аспекты творчества литераторов, избегая обобщений и сравнений. Лично мне было приятно видеть объективную подачу фактов, а не попытку создать целостный романтический образ писателя. За что автору честь и хвала. Книга «Дороги й середохрестя», прежде всего, будет интересна литераторам, критикам, филологам. Хотя и написана легким научным языком, она все же рассчитана на интеллектуалов и подготовленного читателя.

Хто першим спадає вам на думку серед сучасних українських літературознавців та критиків? Особисто мені, це Віра Агеєва, на чию книжку ,,Дороги та середохрестя" я задивлялась давним-давно, не наважуючись на придбання, мовляв ця праця буде мені не до снаги... Та все ж бажання доказати, перш за все, самій собі, що літературознавчі тексти нефілологам і далеким до цієї царини людям -- таки посильне і корисно-розвиваюче чтиво -- перемогло! Що ж, поїхали!) Український літературний розвиток 20-21 століть. Який він? Безумовно, складний та контроверсійний. Пригадуєте програму з української літератури в одинадцятому класі? Еге ж, Микола Хвильовий, Юрій Яновський, поети-,,шістдесятники"... Завдяки цій книзі я відкрила для себе багатьох знакових письменників першої половини минулого століття по-новому, перш за все, довідуючись чимало нового і подеколи абсолютно несподіваного з їхніх біографій. А життєпис, як відомо, наснажує художні твори, так чи так відбиваючись у сюжетах, психології персонажів, навіть в обмовках та своєрідних шифрах. Віра Агеєва звертається до текстів Олександра Довженка, Миколи Бажана, Юрія Косача, Майка Йогансена, Оксани Забужко, Сергія Жадана, розгортаючи перед читачем творчі біографії цих письменників, які відносяться до класиків Високого Відродження та наших сучасників. Найцікавішими постатями для мене стали Олександр Довженко та Майк Йогансен. Щодо першого, йому була притаманна неабияка естетична вишуканість та вибагливість до одягу. Виявляється, Довженко відмовлявся виступати у брудних та неприбраних аудиторіях, а також мав страх... старості, оскільки боявся, що з віком втратить свою небуденну вроду. Щодо самого тексту, то він спочатку читається дуже нелегко. Як-не-як, а написаний він професійним критиком, тому складних слів, виразів та довгих речень -- багато.