Наскільки вагомий вплив мають на формування особистості батьки? Навіть коли вони не приймають участі у вихованні дитини? Навіть якщо дитина ніколи їх не бачила? Не відповіді, але міркування на всі ці питання наведені в книзі Джона Ірвінга "Доки я тебе не знайду". Мабуть, батьки яких ти ніколи не знав, мають навіть більший вплив на особистість дитини, ніж батьки, які безпосередньо щодня займаються її вихованням. Тому що про наявних, присутніх ось тут і зараз батьків дитина формує власне враження і висновки. А батьки які десь там далеко, - обростають сивими легендами і невідомими рисами. Читаючи книгу постійно задавала собі питання чи можна було уникнути такого розвитку подій і такого життєвого сценарію Джека, якби до його виховання використовували інший підхід. Чи тоді все одно б узяли своє гени? Чи гени виникли і розвинулися у дитячій підсвідомості саме тому, що все оточення з дитинства запевняло Джека в неминучості цього? Як на мене книга цікава в психологічному аспекті формування особистості та для розуміння і, можливо, переосмислення власного зв'язку з батьками.

Джон Ірвінг "Доки я тебе не знайду". У двох томах Ви читали "Піаністку" Елфріди Єлінек?.. От для мене ця книга Ірвінга стала чоловічим варіантом "Піаністки"... Я не знаю, як описати свої враження. Вони в мене були настільки багатогранними і неочікуваними, що я губилася сама. В якийсь момент я зупинилися. Я не могла далі прочитати ні слова. Було відчуття, ніби мене привалило важезною брилою і скинути її з себе у мене немає ні сил, ні бажання. Все, у що ти вірив, чим жив виявилося брехнею, ілюзією, помстою і за цим новим знанням світу білого уже було не видно. Два тижні я носила в собі ту брилу. Я шукали якісь аналогії у інших книгах, знайомих людях, зрештою просто сама собі сказала, що це книги, лише книга-збочена, вистраждана, болюча, але книга. І я дочитала. На жаль, катарсису не було. Чомусь останні сторінки виявилися такими важкими й гнітючими, що й до депресії було недалеко. Мене не тішила довгожданна зустріч батька й сина, мене не пройняла музика, яка таки линула зі сторінок всупереч моєму невдоволенню. Мені просто захотілося обняти автора і ридати над ним, як над мерцем... Кожен сам будує своє життя. Так, на початку воно направляється батьками і дорослими, які оточують дитину, але таки з певного віку сам. Чи ні? Чи це тавро висить домокловим мечем до смерті? Мені невимовно жаль Джека, успішного і безпорадного, любленого і ґвалтованого, обманутого і скривдженого. І я не знаю, як той жаль вилити...

Мені дуже подобається як пише Ірвінг. А опісля «Доки я тебе не знайду» автор полюбився ще більше. Про його новий роман важко сказати щось певне. Це якраз той випадок, коли всі оцінки краще надати часу та історії. Книга велика, місцями досить неоднозначна. У чомусь надто відверта, та навіть шокує. У романі три частини, кожна відображає певний життєвий період, точку зору на те, що відбувається. Про одні й ті ж події Ірвінг розповідає устами різних персонажів. Книга міцно пов'язана з традиціями американської та світової літератури. Більша її частина присвячена ініціації головного героя. Поступово хлопчик дорослішає, і світ змінюється у нього на очах. У дитинстві про Джека говорили як про дитину, здатну запам'ятовувати події послідовно, але з часом з'ясувалося, що його незріла свідомість спотворила багато фактів. Так, в першій частині мати постає нещасною покинутою жінкою, а батько - чудовиськом (органіст, він не тільки нібито розбещує гарненьких парафіянок, а й замовляє повій прямо до церкви). І лише у другій частині книги, коли Джек в пошуках свого батька їде тим же маршрутом, але вже один, з'ясовується, що ситуація була абсолютно протилежною. Батько любив сина до самозабуття, а мати шантажувала його власною дитиною. Вона спеціально возила хлопчика з міста в місто за батьком та вимагала від колишнього чоловіка возз'єднання. Все життя Аліса працювала в салонах татуювань та вела вільний спосіб життя, змінюючи коханців і коханок. А трохи раніше через неї загинула дванадцятирічна дитина (вона спокусила хлопчика, і той вчинив самогубство через нещасне кохання). Взагалі в романі достатньо багато відведено описам різних сексуальних, а часом і порнографічних сцен. Чого тільки варта розповідь про те, як маленький Джек кілька разів зазнавав насильства з боку дорослої, психічно нездорової жінки. Кілька років Джек Берні спостерігався у психіатра, намагаючись вилікуватися від дитячих травм. Аліса, вважаючи сина фізично слабким, не змогла придумати нічого кращого, як віддати дитину в школу для дівчаток замість звичайного хлопчачого закладу. Власне там дорослі вихованки його й розбестили. Вечорами вони збиралися навколо Джека, обмацували його, змушували проробляти з ними те ж саме. У цій школі він познайомився зі своєю єдиною подругою - Еммою, втім, їх дружбу також складно назвати непорочною. «Доки я тебе не знайду» - роман не стільки про пошуки батька, як пошуки себе. В ньому показано еволюцію Джека від себе маленького до себе дорослого. До моменту, коли сліпе існування змінюється суворою реальністю, розумінням «ху із ху». Час грав з Джеком, підсміювався над ним. І лише ставши дорослим чоловіком, відомим актором, він усвідомлює, що таке сімейні цінності та турбота про близьких. Основна думка роману: людина не може вважатися повноцінною особистістю, поки не знає всієї правди про своє народження, сім'ю та її минуле. Ірвінг також торкається теми розвалу сімейного інституту як першооснови, яка скріплює все в цьому світі. Піднімає шокуючі питання насильства та розбещення дітей. Чи буде ця книга значущою, цікавою, скажімо, років через десять-п'ятнадцять? Сказати важко. Та майже напевно вона залишить слід в душі кожного читача.