«До зустрічі з тобою» - це моє перше знайомство з творчістю сучасної англійської письменниці Джоджо Мойєс. І я впевнена, що ця книга буде далеко не останньою з книг цього автора. За останні кілька років, це одна з найважчих серед прочитаних мною книг. Це книга, після прочитання якої у мене залишився осад жалю від того, що навіть любов не завжди може змінити на краще наше життя. "До зустрічі з тобою" - це книга про кохання. Підтвердження того, що можна прожити разом довгі роки і залишитися чужими людьми, а ледь знайомих людей справжня любов робить близькими за короткий термін, а саме всього за шість місяців, які були відведені долею нашим головним героям. Вона - Луїза Кларк, колишня офіціантка, яка носить дивні і яскраві вбрання, і шукає в усьому тільки позитивне. Він - Вілл Трейнор, бізнесмен, улюбленець долі, життя якого змінилася після аварії, нинішній його доля - інвалідний візок. Зворушлива історія, яка змушує задуматися про те, що потрібно цінувати кожен день свого життя, берегти своїх близьких, адже життя така тендітна штука, яка може змінитися в одну мить, а от повернути буде нічого не можна навіть за роки. Книга написана сильно, дуже емоційно, з середини оповідання постійний клубок у горлі, сльози на очах. У серці жила надія на те, що неможливе можливо, але на то вона і надія, яка вмирає останньою.

Ця історія не схожа на інші. Любов, про яку йдеться, набагато глибша, ніж ми можемо зустріти, та яку бачимо щодня. Покохати людину, для якої немає ніякого сенсу життя, це мужньо. Але хіба можна у такі моменти контролювати свої почуття? Але вже якщо аж так заглиблюватися у суть, то і реальним це кохання важко назвати. Дівчина Луїза вже майже опустила руки в пошуках роботи, але остання із запропонованих вакансій все ж видається оптимальним варіантом. І це виявляється доглядом за інвалідом. Це скоріше не догляд, а надання компанії, щоб не було сумно Віллові. Звикнувшись один з одним, все ж вони знаходять спочатку спільну мову, якесь порозуміння, а згодом мають місце дружні почуття. Та вже пізніше виявляється, що між ними спалахує справжнє кохання. Та все ж довго воно не триватиме. Вілл робить вибір не на користь Луїзи. І це трагедія. Якщо ви хочете романтики, гарного і незважаючи на увесь трагізм сюжету, місцями кумедного, тоді читайте "До зустрічі з тобою" і беріться за продовження... Буде захопливо!

Це історія про силу справжніх почуттів, про віру в себе, про безмежне бажання допомогти і змінити життя іншої людини. Оповідь ведеться від імені декількох героїв, а саме: від імені головної героїні Луїзи (більша частина роману), а також деяких другорядних персонажів (мами, фізіотерапевта Натана), що допомагає поглянути на ситуацію з різних поглядів, зрозуміти відчуття різних героїв. Луїза Кларк, утративши роботу в кав’ярні, улаштовується працювати доглядальницею до Вілла Трейнора, квадриплегіка – важкохворого інваліда після жахливої аварії. Вілл не хоче жити таким складним життям і навіть намагався покінчити життя самогубством. І Луїза вирішує змінити його життя, уселити Віллу любов до життя – у неї є менше шести місяців, аби показати Віллу, що життя навіть людини із обмеженими фізичними можливостями може бути яскравим і насиченим різними видами діяльності. Спочатку в Луїзи все виходить не так, як було заплановано, але поступово Вілл захоплюється Луїзою. Спочатку книга здалася мені оптимістичною і життєстверджуючою. Але фінал став для мене шоком (я навіть прочитала останні сторінки декілька разів, аби впевнитися, що все зрозуміла правильно). Луїза дійсно наповнила життя Вілла цікавими та значущими для нього заняттями, змінила його світогляд і ставлення до навколишнього світу, але вона не змогла втримати Вілла. Я вважаю, що якщо Богом, долею людина залишилася жива, – то це не просто так, і ця людина має пройти свій шлях. Якщо долею людина змушена пройти через певні випробування – то це теж не просто так, адже в кожного свій шлях. Ми можемо впливати і змінювати наше життя, але життя – це найважливіша цінність, якою не можна нехтувати. Мне в цій книзі трохи дивує ставлення родичів Луїзи до неї. Її дідусь хворий, і мати Луїзи вимушена не працювати, а доглядати його вдома, і що батькові Луїзи важко знайти роботу в маленькому містечку (і це можна зрозуміти), але чому Луїза вимушена працювати єдина в сім’ї і тягти на собі всю родину? Чому її сестра Тріна може собі дозволити вчитися задля власного розвитку, але Луїза – ні? Чому одна дитина в родині може навчатися, а інша – повинна забезпечувати її і всіх інших членів родини? Мені здається, що до дітей батьки мають однаково ставитися, забезпечувати їм однакові можливості, але в сім’ї Луїзи нормальним є все покласти на Луїзу і при цьому постійно знущатися з неї і пресингувати з приводу роботи. А якщо б Луїза почала вчитися, мабуть, її б ще звинуватили в невдячності і небажанні допомагати сім’ї. І це жахливо. Яскравий приклад наявності улюбленців у сім’ї і життєвих проблем, що виникають унаслідок цього. Загалом, історія захоплива, але кінець – зовсім не те, чого я очікувала.