Чесно кажучи, очікувала від культової фантастичної книги зовсім іншого. Запеклі битви, карколомні інтриги, захоплюючі пейзажі та персонажі!!! І це все-було, ще й так уміло описано, в таких соковитих тонах, так детально і реалістично, що просто перед очима оживали бархани Аракісу. Але…така спокійна динамічність – можна так говорити, взагалі? Книга, що мала б вибухати спецефектами, за подіями якої потрібно було б спостерігати надзвичайно уважно, щоб в космічній швидкості зміни сцен не проґавити чогось, насправді більше схожа на повноводну тиху ріку, пейзажами якої можна любуватися, але гострих відчуттів чекати не варто. За сюжетом, Герцог з сім’єю переїжджають правити на планету Аракіс. Планета небезпечна сама по собі, але найгірше те, що до цього нею правили вороги Герцога і так просто її віддавати не збираються. Інтриги, замахи, вбивства. Зрештою, син герцога з матір’ю опиняються в пустелі, в якій ще нікому не вдавалося вижити. Або так вважають жителі міст. Бо є ще один прошарок населення, роль якого у житті планети дуже і дуже применшувався. До цих пір. Політика – одна із провідних тем. А ще одна – боротьба людини зі своїм призначенням. Чи існує воно насправді? Чи можна його змінити? Чи залежить велике майбутнє від маленьких сьогоднішніх рішень, чи може певні події все ж повинні трапитися, незважаючи на те, які рішення ми прийматимемо. Як на мене, ця тягуча розпливчаста філософія проковтнула значну частину вражень від майстерно створеної космічної цивілізації. Але впевнена, що і на такий стиль будуть свої поціновувачі. Продовження почитати цікаво. Але, швидше за все, один раз.)

Деякі твори стають настільки знаковими в культурі, що багато інших митців починають ними надихатися. Сюжетні та стилістичні елементи оригінального твору стають розповсюдженими. І якщо прочитати оригінальний твір після того, як познайомився з десятками породжених ним двійнят, то оригінал здасться неймовірно вторинним – хоча насправді він був максимально оригінальним і породив усе це. Ось щось схоже відбувається з «Дюною». Я рада, що тепер знаю, чим надихалися більш сучасні автори, чиї твори мене захоплювали. Але сама «Дюна» не захопила ні крихти. Що не сподобалось: 1. Максимально повільно розгортаються події. В анотації описано 2/3 твору. 2. Вкрай мало власне описів подій. У більшості випадків герої або озвучують, що вони хочуть зробити, або розповідають, що вже зробили. При чому можуть не повно описувати, а побіжно згадувати – і це про сюжетно важливі речі! Весь масив книги займають діалоги і купа внутрішніх роздумів персонажів: всі сили кинуто на складання психологічних портретів, а не на сюжет. 3. «Стрибки між головами персонажів» під час діалогів. Тобто коли спочатку оповідь йшла від лиця еколога, виписано його думки і реакції на репліки, а потім раптом наведено думки і реакції герцога – і так кілька разів то від лиця одного персонажа, то від лиця іншого. Наразі такі речі вважаються ознакою недосвідченості автора. Якщо вам подобається ефект, коли персонаж подумки коментує репліки, то раджу глянути трилогію «Перший закон» Джо Абекркромбі – там це використано більш майстерно і без стрибків між головами персонажів. 4. За сюжетом герої є настільки розвиненими людьми, що проводять глибинний аналіз співбесідника на основі його міміки, інтонацій тощо. Спираючись на аналіз, роблять припущення. А потім припущення на основі припущень. А потім ще припущення… І жодного разу ніхто не перемовиться словом, аби утвердитись, що їх припущення правильні! Знаєте, як буває в житті: один подумав щось одне, інший друге – і вийшов конфлікт через непорозуміння. А у Герберта конфліктів не буває! Бо у нього всі герої думають і припускають виключно істину. Навіть коли мати головного героя помічала, що син не надто влучно зреагував на вихідні дані, вона йому про це не скаже, роботу над помилками не проведе. Весь твір герої йдуть лезами з припущень, які нагромаджуються на припущення, і я можу тільки вразитися їхньою самовпевненістю! 5. Сюжет рухають не власне події, а припущення героїв щодо можливих подій. До останнього чекаю на якийсь поворот із самозбувними пророцтвами, але, здається, марно. 6. Злодії абсолютно в усьому злі, головні герої абсолютно в усьому добрі. 7. Не пояснена система бене-гессеритських практик. Чи то таки була магія? Чи таки набуті навички? Як працює маніпуляція людьми і власним тілом? А ще як так вийшло, що прянощі впливають на (колективну) свідомість? У цьому світі таки є магія? Ах, так. Я маю сама висунути правильне припущення і триматися його як істини. 8. У головних героїв немає місії. Це не історія про помсту, це не історія про виживання. Тут персонажі просто собі живуть, намагаючись підлаштуватись під / уникнути втілення своїх припущень щодо майбутнього. Бонус: Леді Джесіка є неймовірно сильним персонажем, об якого 2/3 книги витирали ноги всі охочі. Я була неприємно вражена тим, як така сильна жінка сприймала за норму «пенделі» від своєї наставниці, чоловіка, сина, ментата, п’яного вояки, фрименів. Їй довелось піднятися чи не найвищий релігійний щабель, аби її, нарешті, перестали затикати. Отже, історія «Дюни» тягнеться дуууже повільно. В процесі вам розповідають про світоустрій, політику, екологію, релігію (хоча тут більше «сам здогадайся»), але зовсім не дають динамічний сюжет. Дозволю собі порівняти із серіалом «Світ дикого заходу». Там теж ходять і балакають, балакають і ходять, а потім стають особливо серйозні, тож ти починаєш здогадуватись, що в цьому діалозі, мабуть, було щось дуже сюжетно важливе. І зупиняєшся, аби проаналізувати, побудувати теорію, як же ця звичайна розмова вплинула на історію. Потім до тебе нарешті доходить, що, мабуть, ці репліки змінили мотивацію якогось персонажа, а затим перевернулись весь світ. І ти думаєш, як би було класно, якби цей сюжетний поворот виразили більш ефектно, щоб він вмить тебе вразив, а не ледь-ледь скомпонувався на основі довгих роздумів.

Тільки почала читати, а вже отримую шалене задоволення від видання як фізичного продукту. - Красиве оформлення обкладинки в сірих тонах, вклеєна сіра стрічка закладки. - Карта на форзаці і коментарі до неї. - Сторінки трохи просвічують, але не тонка газетка. Вони на дотик якісь пухнасті. Книга здається величезною, хоча насправді там 650 стор. - В центрі книги вклеєно блок кольорових ілюстрацій на крейдованому папері. - Текст надруковано шрифтом із засічками, букви не маленькі. Приємно читати. Чим порадувала організація видання: до введених автором термінів є пояснення щодо їх етимології, наприкінці книги є словник всіх термінів світу Дюни. У багатьох книжкових оглядах бачила попередження, що читача з перших розділів кидають у гущу незрозумілих понять, трактування яких стане зрозуміле лише згодом, тому треба «перетерпіти». Наразі цих проблем не маю завдяки приміткам і словнику – неймовірно цим задоволена! Ще не знаю, чи прийду в захват від твору, але це видання як об’єкт книжкового мистецтва мене шалено вразило.