Ми живемо у небезпечні часи. Ніколи ще люди не мали стільки доступу до знань і водночас не чинили такого опору пізнанню. Проблема не в байдужості до усталених знань, а в появі активної до них ворожості. У громадському просторі стає дедалі більше неосвічених людей, серед яких багато самоучок, що взагалі відкидають формальну освіту й заперечують важливість досвіду. «Якщо для того, щоб стати президентом, потрібний досвід, — твітнув художник та автор коміксів Скотт Адамс під час виборів 2016 року, — то назвіть будь-яку політичну тему, котру я не зможу опанувати за годину під керівництвом провідних фахівців». Зараз маємо часи, коли дезінформація витісняє знання. Ніхто не є фахівцем з усіх питань. Неважливо, які в нас прагнення, але ми беззаперечно обмежені реальним часом і власними здібностями. Інтернет може зробити людей дурнішими. Сам акт пошуку інформації змушує людей думати, що вони чогось навчилися, хоча насправді їх поглинула ще більша кількість незрозумілих даних. На жаль, більшість вже не усвідомлює, що просто промайнуло їм перед очима, а що вони знають. Бачити слова на екрані — не те саме, що читати чи розуміти їх. Смерть фаховості загрожує перекреслити досягнення років набуття знань серед людей, які зараз думають, що знають більше, ніж є насправді. Це загроза матеріальному та суспільному добробуту громадян в умовах демократії. І хоча автор писав про Америку, на жаль, це все таке близьке нам, навіть, я б сказала, це є той стан, у якому перебуває сучасна Україна.

Чи насправді ми знаємо настільки багато, що можемо сперечатися з професіоналами? Чи сучасні експерти настільки часто лажають, що ми перестаємо їм довіряти? Чи дійсно диплом про вищу освіту означає, що людина повністю знається на своїй професії? Чому зараз стільки абсурду в політиці? Ці та багато інших питань ставить автор даної книги читачам. Та і сам задумується над сучасною проблематикою невігластва в суспільстві. Адже із розвитком соцмереж все більше у нас появляється власне домашніх експертів, які начитавшись заголовків новин, вважають себе мало не вченими. І сьогодні, в реаліях нової пандемії дуже часто переконуєшся, що автор таки має рацію - занадто багато людей думає, що вони усе знають і не хочуть довіряти експертам. Та й сама межа між простими людьми й експертами стерлася. Зараз чомусь більше вірять акторам чи публічним людям, ніж вченим. До чого все це може призвести? І як з цим усім боротися? Дуже багато питань виникає після прочитання книги. І таки задумуєшся мимоволі, а чи дійсно треба вірити усьому написаному? Чи це просто чергові маніпуляції.

«Попри те, що інтернет міг робити людей розумнішими, багатьох із нас він робить тупішими, бо це не просто магніт для допитливих. Це зливання для легковірних. Він із кожного відразу робить фахівця. У вас диплом? Ну а я гуглив!» - Френк Бруні Томас Ніколс – професор воєнного коледжу ВМС США та експерт Ради Карнегі з етики та міжнародних відносин. Завдяки своїй книзі «Диванні експерти» автор хоче дати відповідь на запитання «Чому необмежений доступ до інформації робить нас тупішими?» Не дивно, що я захотіла прочитати цю книгу саме у спалах коронавірусу. Уже не знаєш яким джерелам довіряти та на що конкретно потрібно звертати увагу. З самого початку автор зацікавив мене згадкою про воєнний конфлікт між Україною та Росією: «У 2014 році видання The Washington Post здійснило опитування серед американців про те, чи варто Сполученим Штатам утручатись у збройний конфлікт після нападу Росії на Україну. США та Росія — колишні вороги з часів «холодної війни», обидві країни мають міжконтинентальну ядерну зброю. Воєнний конфлікт серед Європи, прямо на російському кордоні, загрожує тим, що може спалахнути Третя світова війна з потенційно катастрофічними наслідками. Попри це лише один із шести американців і менш ніж кожен четвертий випускник коледжу змогли показати Україну на мапі. Ця країна найбільша у всій Європі, але респонденти в середньому помилялися майже на три тисячі кілометрів» Мало того, що люди не знали, де знаходиться наша держава, вони ще й настоювали на думці, що втручання обов’язкове і не підлягає запереченню. І демократичні країни в руках таких людей!? Автор стверджує, що це небезпечні часи, бо ніколи ще люди не мали стільки доступу до знань і водночас не чинили такого опору пізнанню. І це чиста правда. Проблема в тому, що люди пишаються своїм невіглаством і незнання чогось стало для них справжньої чеснотою. Вони не хочуть довіряти фахівцях та спеціалістам, вважаючи, що пан Гугл краще знає відповіді на всі запитання. Люди забули про саму суть освіти., яка ставить на меті зробити з громадян учнів на все життя. Але для суспільства хоч якесь навчання – це вже кінцева точка, а не початок освіти. Особливо раджу почитати третій розділ «Вища освіта: клієнт завжди має рацію». Під час прочитання деяких уривків мені ставало особливо соромно, бо розуміла, що належу до такого типу людей і мені потрібно щось з цим робити. Чи рекомендую я цю книгу? Загалом так, бо деколи ставало нудно читати якісь уривки. Щось з того вже десь чула, або дійшла до висновку сама. Але якби мені її хтось показав десь 5 років назад, то зекономила б дуже багато часу.