Мій батько фізик, спеціаліст з ядерної фізики. Коли вибухнув Чорнобиль, нас одразу з сестрою відправили до Чернівців аж до кінця літа. Я досі пам’ятаю, як батько ще довгий час вимірював якимось приладом продукти. Але в цілому ця трагедія в той час (а мені було 9 років) наче пройшла повз мене. Пам’ятаю фразу “Добре, що вітер дув не в бік Києва”. І ніхто з нас тоді чомусь не подумав, що він же таки кудись дме. Наче Київ був єдиним містом, де жили люди. І тільки прочитавши цю книжку, я усвідомила, що більше за Україну постраждала Білорусь. Минув час, про Чорнобиль майже не говорять, навіть наші батьки. Є інші нагальні проблеми. Молодь взагалі — чи знає щось, крім того, що в 1986 році був вибух? Саме тому нам потрібні такі книжки, як “Чорнобильська молитва”. Щоб не забувати. Нагадувати собі. Учити дітей. Вперше я прочитала її декілька років тому російською. Тепер перечитала українською. Чесно кажучи, чомусь переклад мені не дуже пішов, особливо коли помічала в тексті, перекладеному відомою письменницею, помилки. Проте, крім перекладу, це видання відрізнялося від російського тим, що було доповнене розповідями. Книжка - у формі монологів, читається не дуже легко, проте, як не дивно, відірватися важко. От таке протиріччя. Читаючи про горе, яке спіткало цих людей, починаєш більше цінувати те, що маєш сам, тепер. Смерті та хвороби дітей; виселення з хат людей похилого віку — туди, де вони не змогли довго жити без свого обійстя; відчай жінок, які втратили коханих чоловіків... Важко навіть уявити, що це було насправді, що це не вигадка. Кілька оповідей я дам прочитати своєму синові. Ми вже дивилися з ним серіал “Метелики”, проте там все було не так страшно. А я хочу, щоб він відчув те, що відчували ті люди в Білорусі. Поспівчував і задумався про своє життя. Прочитавши книжку вдруге, вирішила, що хочу відвідати музей Чорнобилю. А от їхати на екскурсію туди мені й раніше не кортіло, а тепер — тим паче. А ще з післямови дізналася, що за книжками автора зняті документальні й художні фільми, які тепер хочу подивитися.

Книга про страшну біду, яка ще не одне століття буде нагадувати про себе. В ній немає конкретного сюжету, який поступово розгортається. Є люди та їх історії, є життя і смерть, поразки і перемоги, сила і слабкість, самопожертви... Спочатку думаєш: хіба цікаво читати про одне й те саме 288 сторінок? Так. В книзі зібрані сотні монологів: ліквідаторів, самоселів, фотографів, журналістів, водіїв, вертольотчиків, рядових, міліціонерів, вчителів, фельдшерів, лікарів, переселенців, радіологів, інженерів-хіміків, акушерок, істориків, секретаря райкому партії, колишнього директора інституту ядерної енергетики, дружин, чоловіків, батьків... Кожен монолог - щира сповідь. Хтось з них занадто довго мовчав, хтось хотів, щоб його свідчення дійшли до майбутніх поколінь. Дуже тяжко описати відчуття, які виникали під час читання, і які лишитися після. Від деяких історій перехоплювало дихання, час від часу наверталися сльози, здавлювало грудну клітину... Чи варто себе так "мучити"? Варто, варто дізнатися правду. Адже тоді всі ці люди не могли відкрито говорити про ті події. А тепер ми маємо змогу "почути" правду з перших уст. Так, саме почути. Бо, коли читаєш книгу, здається ніби чуєш їх голоси, ніби ти не читаєш, а слухаєш. Від цього ефекту - книга поглинає тебе з головою, часом забуваєш і дихати. Це однозначно не та книга, яку можна прочитати за 1 вечір. Адже вона дуже тяжка. Не легко дізнаватися правду... З кожною "сповіддю" ти занурюєшся все глибше, бачиш ті події під різними точками зору, в різні відривки часу, від людей з різними посадами, статусами і званнями. Страшна подія, страшна брехня, страшні наслідки. ©Хто винен? Ну хто винен, крім нас самих!"

Про Світлану Алєксієвіч я чула, про її книги також, а купити книгу захотіла після поїздки в Зону відчуження. Досить дивне відчуття було, коли побувала там – шкірою відчувала трагедію людей, коли їх з коренем виривали з рідних місць, вулиці заросли кущами, а з будинків ростуть дерева, ніби природа показує, хто насправді є хазяїном на землі. Почавши читати "Молитву", неможливо від неї відірватись – кожен монолог ніби коротенький фільм про життя людини. Тут дружина розповідає про своє щасливе подружнє життя, очікування на дитину, аварію, яка розірвала життя на "до" і "після", чоловіка, який перетворився на атомний реактор та помирав в муках через гостру променеву хворобу, і врешті любов, настільки безкінечну, яка дала їй сили витримати такі випробування, від яких звичайна людина втратила би глузд. Дуже страшно було читати монологи дітей, який вивезли з Чорнобиля, Прип'яті. Деякі з них пізніше опинилися в лікарнях, де дружили з такими самими дітьми-переселенцями. Більшість із них звідти так і не вийшли. Під час інтерв'ю з авторкою діти говорили про смерть, ніби змирились із нею, ніби це щось буденне, до чого вони звикли ("мій друг недавно помер, і я теж помру"). Селяни розповідали про те, як залишали свої домівки, як люди прощались із рідними місцями, одні – із надією повернутись, інші – прощались важко і трагічно, ніби хоронили близьку людину. Кожен монолог, кожна розмова показує, наскільки безглуздою та страшною для маленької людини була Чорнобильська трагедія, наскільки глибокими є рани, нанесені тим, хто її пережив і житиме після неї.