Это своеобразное антропологическое исследование, взгляд на остатки мечты о мирном атоме и его распаде. Плавное погружение в мир аборигенов чернобыльской зоны засасывает как местные болота, главный герой входит в круга местной алкоголической элиты, даже больше, он главный навозный жук на местном рынке энтропии. Это история не про экологическую трагедию и даже не о каких-то мифических сталкерах, о которых сейчас все больше пишут и снимают какую-то чушь, даже не о настоящих сталкерах, которые сами себя называют "нелегалы" и для которых поход за колючку является своеобразным походом и приключением, история про не очень сложный, но очень занимательный внутренний мир человека выбравшего своей профессией скупку метала на периферии чернобыльской зоны отчуждения - ворованного, радиоактивного, ему плевать какого, для него это ресурс, он крафтит, чтобы майнить и майнит, чтобы крафтить - замкнутый круг бессмысленности существования. Его окружают местные персонажи - алкаши, у которых в запасе всего пара черт характера, и вагон искренно смешных историй и ситуаций, которые они вам обязательно расскажут, если вы захотите прочитать эту книгу.

Любити українську літературу мені особисто завжди було важко, а надто сучасну. За невеликим виключенням вона наповнена пафосом та імітаціями, часом надто національно спрямована, прямолінійна та стереотипна. Але «Чормет» зовсім інша книга. Автор знає те, про що пише, відчуває кожен міліметр зони відчуждення і оспівує її у свій невимушений спосіб - опис побуту людей, що збирають і здають радіоактивний металобрухт, чормет. Незатишні будні, що так різко відрізняються від майже стерильного ресторано-айфонного хіпстерського побуту. Чисті емоції ззовні не дуже чистих людей. Чормет - епос металошукачів, тягнуча сага з чаруючими описами, що своїми повторами вводить в змінений стан свідомості. Чормет, Чорнобиль, чорнозем, чорне - це про нас усіх, це близько до тіла, це наше, як би ми не хотіли від того відділитися. Мій основний критерій якості книги - опинитися в ній, зануритися повністю і забути на короткий момент своє повсякдення. І мені вдалося на хвилинку побачити горизонт з верхівки металевого Евересту, тож і ви спробуйте.

Камиша всім раджу. Прочитала "Чормет" на одному подихові. Той рідкісний випадок, коли стиль письма можна впізнати з сотні інших, як Жадана, Семенка або Хвильового. Автор пише та лірично про дуже “стрьомні” речі. Причому тексти просто “пульсують” емоціями: "Сидів на лавочці, бавився калькулятором, а його собака – забирався на купу металу і витягав морду на вітер. І стояв так, ніби на постаменті, – завмерло і гордо. Стояв із розлопоченими вухами і здоровенними лишаями. Стояв на купі арматурин, ванн і умивальників, прислухаючись до перших подихів грози, ловлячи у космату шерсть оцет прісних поліських вітрів, а за ним – на горизонті, з висоти чи не єдиного пагорба на всю околицю видно було, як клубочилися сизі хмари, женучи шарувато-дощові згустки на колючий дріт, нанизуючи їх солодкою ватою на гострі пазурі життя". І що теж важливо: автор послідовно, раз за разом, у кожній новій книжці розкриває різні частинки світу зони Чорнобилю, яку він знає дуже добре і пережив все на що називається "своїй шкурі". Раніше це були сталкери, тепер мародери Полісся. Я не була в Зоні, але на Поліссі виросла і можу точно сказати, що реалії життя передані яскраво точно. “Чормет” – влучна та емоційна книжка про повсякдення. Як і кожна книжка Камиша він став для мене цікавою пригодою, яка врізається в пам'ять.