На що сподівається молода людина, яка завершила університет? Звісно на цікаву роботу, успішну кар’єру та перспективне життя. Однак доля вирішує інакше і молодий та перспективний юнак, потрапляє разом з тисячами собі подібних в одне з найстрашніших місць на землі. Він потрапляє в пекло створене нацистами – Освенцім. Життя йому рятує лише те, що він добре знає німецьку мову та хімію. Саме ці знання та потреба нацистів у таких спеціалістах дозволяє головному герою не потрапити в газову камеру та залишити табір через трубу крематорію. Леві проводить рік у цьому жахітті та стає одним з тих щасливих людей, які дочекалися визволення з полону живим. Його спогади стали базою для написання цієї книги. Автор роздумує де в людини береться стільки жорстокості, чому тваринні інстинкти та прагнення знищувати інших людей переважає на людяністю та добротою, чому бажання знищувати та руйнувати переважає над бажання будувати та створювати. Чому опинившись в ситуації на межі життя та смерті кожен починає думати лише про себе, замість того, щоб об’єднати свої зусилля з такими ж в’язнями та повстати проти свої поневолювачів. Автор не дає відповіді на ці питання, проте змушує читача замислюватися над тим, що потрібно зробити, щоб не допустити подібного в майбутньому, щоб прийдешні покоління засвоїли цей урок антилюдяності, заради неповторення його знову.

Книга з тих, які, читаючи, хочеться відкинути, бо прочитане жахає, і в яких перелистуєш сторінки, намагаючись заглянути в кінець, щоб зрозуміти - як же йому вдалося вижити в такому пеклі. Це спогади італійського єврея, який у свої 24 роки попав в концтабір Аушвіц і, незважаючи ні на що, вижив. Враження паралельної реальності - в голові не укладається, як в принципі таке може бути, хоча знаєш що це було - масове знищення за національною ознакою, голод, холод і тортури. Сама книга читається досить легко і просто - звичайний опис життя з висновками, які ґрунтуються на досвіді - як вдалося вижити, хто міг вижити, у що могла перетворитися людина коли її позбавляли права бути людиною... Зачепила фраза - "небагато є людей, які вміють іти на смерть з гідністю і часто це не ті люди, від яких ми цього сподіваємося" - бо примусила задуматися про своє оточення і про себе саму - як би я могла змінитися, потрапивши в ті обставини. І стає страшно від того, що не впевнений, чи зміг би залишитись людиною. Всім, хто цікавиться даною тематикою дуже раджу прочитати саме цю книгу - тут просто і без прикрас, без філософських викрутасів описано як звичайна людина - зі своїм життям, сім'єю, освітою, роботою перетворюється з цілі в засіб. Це дуже страшно іще й тому, що не покидає відчуття циклічності історії, і фантастичні і утопічні ідеї невеличкої купки людей можуть перетворитися у велику біду для великої кількості людей. Якщо це вчасно не спинити....

Як вдалося пережити Голокост тим небагатьом, про яких ми сьогодні знаємо? Прімо Леві намагається відповісти на це питання у своїх мемуарах "Чи це людина?" Купуючи цю книгу, я мала надію більше почути про буденність (якщо так можна сказати) полонених в концентраційних таборах. Натомість автор занотував свої переживання та глибинну боротьбу. Прімо Леві червоною ниткою через свій твір проводить тему того, що відрізняє людину від тварини і як не перетворитися на останню в нелюдських умовах Аушвіцу. Він потрапив до концтабору в свої 24, і він зазнав дещо менше страждань, ніж інші, завдяки своїй хімічній освіті, що послугувала йому перепускним білетом до лабораторії в таборі. Дуже швидко він опанував мистецтво місцевої торгівлі, зрозумів, що ложка, ніж, взуття та навіть зношені сорочки то не просто скарб, а ще і можливість обміняти їх на тарілку супу. Він навчився розрізняти походження полонених і їх статус в таборі по номеру нашивки і пообіцяв не втрачати шаленої надії на спасіння, бо саме це відрізняє людину від тварини. Особливо полоскотали нерви останні сторінки книги про визволення табору союзниками. Ніколи не думала про те, як людей визволяли і що було з ними потім.