Ця книга - одна із тих, яку я не знаю як оцінити. Не п*ятірка для мене - я залишилась від неї далеко не в захваті, але і низьку оцінку поставити не можу, адже у книзі чудово описана тема самотності. Книга маленька і дуже неоднозначна. Однак, не зважаючи на її розмір, вона не відноситься до категорії тих, які можна "за раз проковтнути" - не у моєму випадку, принаймні. Перші сторінок 20-30, бажання продовжувати читання не було взагалі, адже письменник Рікардо, від імені якого ведеться оповідь, на них просто лиє воду. Можливо ця вода наповнена сенсом та філософськими роздумами, але я не оцінила і на цій частині оповіді мої думки часто відлітали кудись далеко... Однак, образ головної героїні, (хоч, на мою думку, "антигероїні"), вийшов дуже яскравим та неоднозначним. Макабея - проста і недалека дівчина, без грошей і можливості "вийти у люди", але це зовсім не заважає їй бути щасливою та цінувати кожну мить! Більше того, вона навіть не здогадується про злиденність свого життя, адже іншого вона не знає. А "час зірки" самої Макабеї нагадує, що ніхто не знає, що чекає його за поворотом.

Мій відгук прошу не сприймати буквально, бо він так само є інтерпретацією, як будь-яке прочитання. Як редактору мені довелося перечитувати текст тричі, порівнювати оригінальний текст з перекладами його англійською та російською. Інколи щоб упевнитися, що має бути "кавунка", а не "кавун" і навіть для того, щоби пунктуація авторки була її, хоч як вона не узгоджується з українською. Упродовж мого редакторського досвіду я так прочитувала багатьох авторів, але Ліспектор - особлива. Це той випадок, коли текст "нерівний", фрагментарний, рваний за ритмом і стилем, сповнений підтекстів, колючий, як троянда. І писала Кларісе "Час зірки", коли помирала. Це останнє з написаного нею. Якщо порівняти переклади Борхеса різними мовами, то вони, як не дивно, різні, бо перекладач, як і редактор майже співавтор. І він завжди інтерпретатор. Тобто буквальний переклад у художньому тексті - моветон, і перекладачі художньої прози це знають. Чому я згадала про Борхеса, тому що перекладати прозу Ліспектор - теж нелегка робота, хоч тексти цієї авторки начебто прості. На перший погляд. Зі свого редакторського досвіду маю сказати, що жодна авторка не захоплювала мене досі так сильно. Бо філософський підтекст її прози має настільки широкий діапазон, що ловиш себе на думці: її тексти магічні, тут і алюзії на єврейських містиків, і на народні ритуали, і на роль Автора. І вона ж - експериментатор від літератури, бо ліпить його на свій лад, незважаючи на канони і читача. Для неї важлива музика у тексті, ритм, атмосфера. Ліспектор стала легендою ще за життя, попри те, що уникала публічності. Її життя, як і проза, парадоксальне й дивне. І в цьому її справжність - бути цікавою і неформатною. Хтось скаже, що перекладати культову авторку має маститий перекладач, а не молодий і майже не відомий. Однак чому ні? Якщо бути сміливим, то можна прийняти виклик і... хай там що не розказували колеги по цеху, як би не клювали і критикували, які б ярлики не вішали, їхні тексти більше говорять про них самих, а не про чийсь текст. Текст авторки, яка не вважала себе професійною письменницею. Я не є професійним літературним критиком, але наважуся рекомендувати читати Ліспектор (і її біографію) усім, хто шукає за оригінальним стилем. І глибиною сенсів.

Її називали ,,бразильським сфінксом", ,,найкращою письменницею Латинської Америки", а ще порівнювали із Марлен Дітріх, яка пише, неначе Вірджинія Вулф. Українка, ноги котрої, однак, ніколи не торкалися рідної землі, оскільки сім'я маленької Хаї емігрувала, у зв'язку з єврейськими погромами, ледь не відразу після її народження. Втікачі із містечка Чечельник, що на Вінниччині, знайшли прихисток далеко за океаном, у Бразилії. Саме там зійшла зірка слави культової письменниці, неперевершеної майстрині бразильського магічного реалізму, а також журналістки, колумністки та перекладачки Кларісе Ліспектор. ,,Час зірки" -- останній роман авторки, який справедливо називають її лебединою піснею. Він вперше вийшов друком за два місяці до смерті Ліспектор (у 1977-у році). У 1986-у році фільм, знятий за його сюжетом здобув ,,Срібного ведмедя" на престижному ,,Берлінському кінофестивалі". Для українців цей переклад (видавництво ,,Анетти Антоненко") -- перше знайомство із спадщиною популярної за кордоном, але такої невідомої вдома, співвітчизниці. Роман ,,Час зірки" має фрагментарну структуру, оскільки ,,зшитий" із частин, які допомагала скомпоновувати письменниці її помічниця Ольга Бореллі. Це твір про твір, а саме про створення історії про дівчину на ім'я Макабеа. Оповідачем постає чоловік, письменник, який немов розмовляє з собою(нами), увесь час сумніваючись у доцільності свого літературного починання, ставить риторичні питання та навіть сердиться сам на себе. Поміж тим, мова йде про зовсім непримітну дівчину-сирітку, мешканку Ріо-де-Жанейро. Її життя - геть сіре та невиразне, позбавлене хоч якої-небудь цікавості, як для оточуючих, так і нас, читачів. На перший погляд. Вона працює друкаркою, тішиться банальним маленьким радощам свого непоказного буття. Однак, читаючи, слід дивитися глибше, оскільки саме таке життя, як Макабеїне, слугує неначе полотном, за допомогою якого її творець хоче змалювати свої ідеї та донести їх до кожного. Це -- доволі непросте завдання, трудячись над яким письменник неабияк страждає муками творіння. Що є таке наше життя? Що залишається після нас? Хто ми на цьому світі? І яка наша роль в ньому? Врешті-решт, терзаючись над творенням історії про Макабею, автор приходить до висновку -- кожен з нас у своєму житті має мить, яку можна назвати часом зірки. Коли довколишні декорації набувають неначе нових барв. Коли людину можна прирівняти до кінозірки, яка пломеніє в апогеї слави. Овацій! Я не чую овацій! І це -- час смерті...