Отримав з сайту книжку, прочитав, хотів написати відгук, а тоді як завжди – не стало часу, то вже й емоції відійшли. А бажання написати відгук залишилося. Може так і краще – вже більш усвідомлено. Винничук знову написав у своєму стилі. Всі традиційні епітети – чудово, точно, влучно дотепно. І різні підходи. Це і дивна історія про двох чоловіків, які пройшли життя. І обоє мабуть достойно, і як могли, враховуючи всі лихоліття воєнного часу. Але один явно достойніше. А інший нібито і жив, і іншим давав, але є щось підленьке в його житті, яке він мабуть прагне переписати, переснити. Герой, таким чином, ніби і один, але він і роздвоєний, це як альтернативні герої, альтернативні версії життя. Згадується Забужко з її тезою про «Енеївського героя», який нібито і не героїзується, живе, як боги скажуть, а разом з тим проживає життя гідно. У Винничука, один герой, мабуть , таки проживає життя більш гідно, ніж другий, хоча обставини другої світової одні на всіх. Ну і звичайно, розкішні описи Львова, оце типово Винничуківське відчуття, знання. Цього разу знання Львова десь шахрайського, десь оцей світ підпільних казино, які офіційно заборонені, але живуть живіше всіх живих і створюють паралельне життя, паралельну реальність. Оце занурення в ці дрібниці, які і створюють картину, відчуття – це весь неперевершено-майстерний Винничук. Навіть завдяки цим описам купувати книги автора себе виправдовує і грошей на них не шкода.

Ретро-роман «Цензор снов» стал моим первым знакомством с современным украинским писателем Юрием Винничуком. Сейчас, после того, как мною перевернута последняя страница данного произведения, я понимаю, что книгу для того, чтобы познакомиться с творчеством этого автора я подобрала не совсем удачно. Уже потом мне рекомендовали начинать с его нашумевшего «Аптекаря» или не менее популярного «Танго со смертью», но что сделано, то сделано. Однако неудачный опыт с «Цензором снов», думаю, не заставит меня покончить с творчеством Винничука и через какое-то время я вернусь к ее изучению. Если же говорить о «Цензоре снов», то сюжет этого произведения мне скорее понравился, чем нет. А вот подача и то, каким языком все это было описано, не понравилось совершенно. Не знаю, возможно, это фирменный стиль этого автора, и нам с ним просто не по пути. Мне очень нравится читать книги, действие которых имеет место в городах Западной Украины в начале двадцатого века. Но с «Цензором снов», к сожалению, что-то пошло не так.

Коли береш до рук чергову книгу Юрія Винничука, очікуєш якісної української літератури: захопливої, цікавої, інтригуючої... І вкотре, автор не розчарував. Виявляється, книгою "Танго смерті" (моя улюблена) ще не все було сказано про події, які відбувалися у Львові під час панування тоталітарних режимів Європи першої половини ХХ ст., продовжилася тема Янівського концтабору, і знову маємо оту чаруючу, шляхетну, аристократичну та місцями містичну атмосферу старого міста, таку, яка народжується лише з-під пера Винничука. Інколи під час читання ловиш себе на відчутті, що вже знаєш ці місця, що ось-ось за поворотом вирине знайома кнайпа) Це ні з чим не зрівняти. Отже, історія розповідає нам про життя та авантюрні пригоди двох чоловіків, які на початку не мають ніякого відношення один до одного, лише згодом їхні шляхи перетинаються і в кінці розкривається загадка Цензора. "Інколи життя нас зводило, аби швидко знову розвести, смерть нас оминала, хоч і не оминала наших близьких, смерть завжди була на півкроку від кожного з нас і била прицільно, але помилялася якраз на тих півкроку чи півхвилини." Два герої - Стефан та Андреас, які, кожен по-своєму маневрують у вирі небезпечних подій та прокладають свій шлях під прискіпливими поглядами таємних (і не тільки) служб різних країн. Один із них романтик, той, який вміє тримати язика за зубами і припасти до душі майже кожному. Інший - завжди на другорядних позиціях, що не заважає в той же час стати кар`єристом та жити добре за будь-якої влади. Варто також згадати і про все прикрашено чарівною гварою, (на щастя, є словничок у кінці книги), а чого лише варті оті описи різноманітних смаколиків, різних аспектів тодішнього побуту, професій та міських традицій. І звичайно, трохи шокуюча еротика від автора) Наостанок скажу, що Винничука хочеться читати та перечитувати. Отож, не зволікайте.