«…люди так, по-справжньому, можуть мешкати тільки в інших людях. Депресія – це ніщо інше, як бездомність. Від депресії страждають люди, які не мають у кому мешкати» Візьміть звичайну коробку сірників, розкрийте її та витягніть кілька. На перший погляд вони здаються однаковими. Проте, якщо пильніше придивитися, ви побачите, що вони таки різні – не завжди ідентичні сірчасті голівки, десь сколи, маленькі скабки або тріщинки, десь потончений кінчик абощо. Бачите? В кожного з них був свій маленький шлях. І кожен з них запалить свій вогник і піде далі, окремо від інших. На мою думку, про це й розповідає українська авторка Євгенія Сенік у романі "Будинок із сірників, взятих із різних коробок" Ця історія, здавалося б, дуже проста, проте, я не міг дочитати її декілька разів, оскільки щоразу отримував ком в горлі. Молода жінка Анна виїздить на заробітки до Швейцарії, де потрапляє у притулок емігрантів, де працюють і живуть такі самі люди з різних країн. Дещо об’єднує їх – самотність. Починаючи читати цю книгу, можна відчути, ніби ти тримаєш в руках таку саму коробочку. Далі витягуєш по одному сірнику і чуєш його історію. Один за одним постають перед нами працівники-емігранти, розкриваючи свої душі і життєві шляхи. Вони почуваються покинутими, чужими, їм сумно, і дехто це приховує, дехто відкрито говорить, а дехто топить сум у роботі або алкоголі. Але з приходом Анни їх починає поєднувати не самотність, а дещо інше, якийсь певний споріднений зв’язок. Між ними трапляються і симпатії, і сварки, і щирі сльози, і не менш щирий сміх – справжні почуття і емоції, яким просто не можливо не піддаватися, читаючи цю книжку. Кажуть, що дім там, де живе твоє серце. Я б сказав, що твій дім – у серцях тих, кого ти називаєш рідними і близькими. Куди б ми не подалися, де б не були і як би не розкидала нас доля - у кожного має бути те саме серце, до якого завжди можна повернутися і віднайти себе наново.