Олег Криштопа "Братство. Документальний роман за матеріалами слідчої справи Кирило-Мефодіївського братства" Я не оцінила. Не змогла. Хоч і покладала на книгу величезні надії. І ніби спочатку вона й захопила й видалася багатообіцяючою, та "олюднення" братчиків перетворило саму ідею Кирило-Мефодіївсього братства та його учасників на якусь пародію. Мені було боляче це читати. Я не змирилася із недолугим Кулішем та Костомаровим. Ні, я знаю, що кожна людина буває слабкою, грішною, може зламатися під силою обставин. Але бути ось такими-ні, не сприймаю. Я не можу змиритися із Шевченком алкашем, який лише в такому стані пише свої вірші, лає царя, а на другий день, протверезівши, глибоко кається. І якби не висміювання Миколи І, то й не загримів би Шевченко у заслання із забороною писати й малювати - не через гостру соціальну, історичну тематику своїх віршів, не через свою любов до України, а через іронічні й образливі слівця у бік царя. Людяність Орлова, його поведінка стосовно братчиків як батька нерозумних дітей викликали занепокоєння. Ось так, майже ніжно, добивається він зізнання від Куліша і Костомарова, схиляє до зізнання Гулака. І турбується про них, і складає більш-менш правдоподібну історію, щоб якнайменше покарання було... У мене закралася крамольна думка, що це ще одне обезцінення. Їх так багато навколо останнім часом, що повірити ще й у це я просто не змогла. І навіть якщо у цій книзі написана лише правда, то це не вся правда, а тому картина спотворена і гротескна.

Кілька років тому прочитала і дуже вподобала книгу Костянтина Тур-Коновалова "Художник", бо саме вона 'оживила' в моїх очах статечного суворочолого Кобзаря, і відтоді я завжди думаю про нього не тільки як про "наше все" і Пророка, але як про земного і веселого талановитого хлопця (потім чоловіка) із несамовитою вдачею. Та книга змалювала зовсім молоді роки Шевченка, а саме історію його дитинства, переїзд з поміщиком Енгельгардтом до Петербурга та звільнення з кріпацтва. "Братство" Криштопи ніби продовжує ту оповідь та описує не менш відомий сюжет з життя Тараса - слідство у справі діяльності Кирило-Мефодіївського братства, внаслідок якого Шевченко отримав найважче серед інших покарання без суду - його віддали у солдати на 10 років без права писати і малювати, і навіть не за участь у незаконному таємному товаристві, а за знайдені крамольні вірші та карикатури, що страшенно розгнівали царя Миколу. Заслання, за свідченнями сучасників, покалічило поета фізично, - "з веселого жартівника він перетворився на сумного, понівеченого діда". Але під час слідства він зовсім не такий, він глузує зі слідчого, іронізує над власною творчістю, при нагоді підтримує братчиків по нещастю та й із охороною він запанібрата - вони бігають для нього по вино! Звичайно, книга не суто про Шевченка, іншим діючим особам приділено значно більше уваги, автор намагається дослідити психологію затриманих та слідчих, та успішно залучає до своєї історії так званий людський фактор - пише про життєві шляхи братчиків, які привели їх до усвідомлення власного українства та до прагнення змін у суспільстві. Найвідразливішим в Олега Криштопи постає Куліш, що просить царя про помилування й на очах читача перетворюється з козакофіла на козакофоба й ренегата. З цим можна не погодитися, адже цей братчик вище всього ставив свою Малоросію на противагу росіянину М. Костомарову, що турбувався передусім про слов’ян. Але ніде правди діти, пізніше Куліш таки нерідко суперчив своїм раннім поглядам, тому його постать є суперечливою для мене і дотепер. Ну а загалом, все як завжди - стара як світ історія з доносом, зрадами та зіткненнями характерів, людей честі та безчесних і слабких. Документальний роман «Братство» видано розкішно: з ілюстраціями й рукописними вставками, фотокопіями документів. Олег Криштопа довів, що історію Кирило-Мефодіївського братства можна зробити доступною і захопливою. Він популяризує історію, уникає заідеологізованості, подає чимало цікавої інформації про особисту долю й характер найвідоміших братчиків.