Чула багато позитивного про цю книгу, але моїх очікувань вона не виправдала. Загалом історія хороша. Я взагалі люблю книги про війну, бо вони вміють зачепити, але ця не викликала якихось справді сильних емоцій. Можливо мене розчарувало те, як мало було Дрездена в книзі, яку позиціювали мені як книгу про бомбардування Дрездена. Можливо річ у тому, що тут поєдналися теми війни та подорожей у часі з прибульцями? Не сподобалась ця суміш воєнного роману з науковою фантастикою, але сподобалася сатиричність. Щодо оформлення книги: все дуже якісне. Ілюстрації - не шедеври, але додають певної атмосфери до книги. Напевно, найкрасивіше видання цього твору, яке можна у нас знайти. Отаке.

Візуальні складники в художніх текстах відіграють чималу роль у впливі на читача. Вони формують загальну картину подій, зображають персонажів. Навіть внутрішні риси, як-от характер, тип темпераменту, особливості реакцій персонажів на ті чи ті зовнішні чинники, подразники їхнього світу, можуть бути втілені шляхом їхнього «унаочнення» у творі. Роман «Бойня номер п’ять» містить в собі численну кількість візуальних образів, що дає нам, реципієнтам, утілити в уяві ту картинку, яку ми могли би побачити в реальному житті, зрозуміти характер персонажа чи навіть його мотивацію. Так, ще на початку твору в одному з перших розділів перед нами постає головний персонаж твору –Біллі Піліґрім. Із цього опису можемо зробити перші висновки про персонажа, його характер: «Біллі був незграбним хлопчиськом, який став незграбним підлітком, довготелесим, слабким, із фігурою, що скидалася на пляшку кока-коли»; «Він аж ніяк не був схожий на солдата. Він був схожий на зачуханого фламінго». Хлопець (а згодом і чоловік) невпевнений, ніби не належить до цього місця відсторонений від усього світу й сам наче не перебуває тут, у конкретному часопросторі, він розпорошується (а він і справді розпорошується в часі, подорожуючи між різними етапами свого життя, і в просторі, мігруючи від Землі до Тральфамадору й назад). Підтвердження цьому знаходимо протягом цього твору. Він і справді спокійний, навіть байдужий і майже завжди не бере активної участі ані в розмовах: «”Це треба було зробити,”- сказав Рафмурд, підсумовуючи їхню з Біллі розмову про знищення Дрездена. “Я знаю”, - відповів Біллі. “Війна – це війна”. “Я знаю. Я не нарікаю”. “От уже де, мабуть, пекло було”. “Так”, - сказав Біллі Піліґрім»; ані в діях: «він уже не тямив, уві сні чи наяву, і, взагалі, для чого йому рухатися, якщо можна стояти на місці». Яскравим постає колір, який досить часто використовується для зображення головного персонажа, - колір біло-синього мармуру: «І він туди пішов прямо по газону, чавлячи хрустку й соковиту траву своїми ногами кольору біло-синього мармуру.»; «Однією клешнею, яка мала колір біло-синього мармуру, він з останніх сил тримався за ребра вентиляційного вікна». Цей колір викликає асоціацію стану, коли людина перебуває вже поза нашим світом, що ,власне, постійно й відбувається з нашим персонажем, щоправда, це «позасвіття» не є смертю. Натомість його дружина, навіть коли помирає, не набирає того «мертвого» кольору, натомість «її шкіра набула кольору небесної блакиті». І в цих кольорових антитезах ми можемо зіставити характери персонажів, зрозуміти їхню різницю: поки Біллі знаходився поза світами, між ними, мандруючи від одного до іншого, Валенція сягала неба, вона була над усіма цими світами. І ми знаходимо цьому підтвердження в тексті: «Валенція ніколи не випадала з часу, зате вона була наділена фантазією». Візуальне втілення зовнішнього вигляду персонажа, його постава, погляд говорять нам багато про що. Так і в романі Курта Воннеґута уже з перших згадок про Біллі Піліґріма автор шляхом візуального уособлення, зображаючи також інших персонажів і зіставляючи їх одне з одним, дає нам можливість зробити деякі висновки про нього як про особистість. Уявити собі, хто такий цей Біллі Піліґрім, «побачити» його й знайти для нього місце у світові власних відчуттів.

Ще одна книга з нещодавньої серії виданих книг Курта Воннеґута українською, "Бойня номер п'ять" є, мабуть, найпопулярнішою з усіх. Цей роман - це еталон антивоєнної прози, що стоїть поруч з творами інших гігантів, таких як Еріх Марія Ремарк або ж Ернест Гемінґвей. У своєму звичному постмодерному еклектичному стилі, що сповнений сатири, чорного гумору та насамперед гуманізму, автор підносить героїв понад війною та усіма її негараздами. Та не варто очікувати від книги звичайної книги про війну - тут усе набагато складніше. Книга читається складно, але не є найскладнішою книгою Воннеґута - деякі читати набагато важче, ніж цю. Воннеґут постійно переносить нас у часі та просторі, і ми то спостерігаємо спустошений Дрезден часів Другої світової, то ми знаходимося в Америці, то взагалі за межами Землі, в іншопланетному зоопарку. Можливо це і звучить абсурдно, але коли ти починаєш читати, то усе сходиться докупи завдяки майстерності автора. Також варто відмітити дизайн. Гарна не лише обкладинка книги, але й внутрішня частина книги містить експресивні ілюстрації, що доповнюють та прикрашають книгу.