Ця книга особлива! Бо вона про особливу людину - Катерину Василівну Білокур. Багато хто з нас знає її як відому художницю, проте, мабуть тільки одиниці чули складну і водночас неймовірну історію життя. Про це в своїй книзі "Автопортрет з уяви" взявся розповісти Володимир Яворівський. І важко уявити, що хтось інший зміг би це зробити краще. Якщо ви читали хоч одну книгу Володимира Яворівського, то, певно, знаєте його мову, манеру, стиль і глибину. І ця книга не виключення. Книга неймовірна в своєму наповненні. Береш в руки і поринаєш у світ краси! А коли Катерина бере до рук пензля, то, здається, що ти малюєш разом з нею. Книга надзвичайно цікава. В ній автор намагався торкнутися всього життя Катерини Василівни. Тут і перший досвід художниці, і її несприймання, і важливе серйозне визнання. Тут і про складне особисте життя. І, звісно, про автопортрет, який художниця намалювала з уяви на згадку про себе. Читаючи багато роздумувала. Катерина Білокур подарувала світові стільки краси і своєї любові, складеної в полотна, а сама ж в житті була досить нещасною. І від цього якось щемливо на душі. Я дуже люблю бібліографічну і мемуарну літературу, тому книгу, звісно раджу. Ця жінка була неймовірною. Почитайте!

Книжка написана неначе маслом. Читати її було саме задоволення. Автор зміг передати ту атмосферу, яку хотів передати - життя і любов дівчини в мальовничому селі. Пірнаєш в книгу з головою. Чого б здавалося - сюжету немає особливого. Не віриться, що роман написаний ще в 1979 році - багато ідей актуальні дотепер. Наприклад, як автор змальовує долю України. Тільки, на жаль, з реальністю цей портрет має дуже мало спільного. Героїня книжкової Катерини Білокур має стільки ж спільного зі справжньою Катериною, як Булочка з автопортретом (не має тієї цінності, про яку заявляє). Багато друзів і родичів Катерини в момент виходу роману були обурені тим, як ",соромітницько" описав автор поведінку Катерини - бо ж вона була дуже консервативна і цнотлива у своїй поведінці. Книгу читати можна, якщо не прив'язуватися до реальності. Вона гарно оформлена, хоч і надрукована не на найвищій якості папері. Раджу детальніше дослідити долю художниці, бо вона і справді дивовижна. Автору, це як ми бачимо, не вдалося.

Про книгу дізналася з радіопередачі. Придбала, але за читання взялася не відразу. Хотілося певного настрою для неї, адже навіть на обкладинці зазначено, що це книга про трагічну долю Катерини Білокур. Далася вона мені нелегко. Частково тому, що написана не надто простою буденною мовою, переповнена художніми засобами та громіздкими реченнями. Таку літературу треба вміти читати: помаленьку, крок за кроком, зворот за зворотом, бути готовим до того, що за три вечори не проковтнеш. Роман, як і обіцяла обкладинка, залишив післясмак трагізму. У процесі читання ніби відчуваєш свою провину за те, що відбувається, хоча й розумієш, що не міг би ніяк вплинути на ситуацію. Історія Катерини проникає глибоко в душу, торкається совісті, якщо можна так сказати. Стає прикро від того, що ще 100 років тому українське суспільство було неготове прийняти талант до малювання, прагнення виражати себе через творчість, вибір жінки не на користь сім'ї та дітей, а на користь самореалізації. Усе це ще не так давно вважалося ненормальним. Трагізм долі Катерини Білокур у тому, що її з самого дитинства не розуміли батьки, що вона не знаходила ніякої підтримки в односельчан, які ще й заздрили їй та ставили палиці в колеса, що закоханий у неї чоловік не зміг свого часу прийняти її "ненормальність". Мабуть, ніхто з нас тепер не зможе повною мірою зрозуміти те, що відчувала Катерина, коли навіть у 50 років остерігалася, чи не помітить немічна мати, що вона знову за своїм клятим малюванням. Але завдяки цій книзі ми можемо наблизитися до історії однієї людини, яку обставини та оточення прагнули зламати, проте не змогли. Подібні біографії слугують своєрідним нагадуванням про те, що чиясь доля могла би бути кращою, якби ми не залишалися байдужими.