Молода письменниця Маргарита Сурженко з’явилась на українському літературному просторі не так давно. В 2014 році вийшла її перша книжка «АТО. Історії зі Сходу на Захід», а згодом письменниця опублікувала другий роман «Нове життя. Історії з Заходу на Схід». В своїх художніх творах, заснованих на основі реальних подій, Маргарита не мала наміру навішати якихось ярликів луганським біженцям. Скоріше вона відкрила завісу над життям простих людей, що з початком війни в рідному місті, почали усвідомлювати, що то і не життя було зовсім, а лишень існування. І лише від них самих залежить: чи й надалі нічого не робити і продовжувати звинувачувати всіх навкруги, чи рішуче змінити і свої погляди і життя в цілому…
Маргарита Сурженко народилася в Луганську. Маргариту виховувала мама Лариса Олексіївна, яка працювала лікарем в луганській Санепідемстанції. Як згадує сама авторка, то були важкі 90-ті, та її мама завжди намагалася зробити для своєї доньки все що можна. Певно тому зараз, поборовши певний егоїзм і сприйняття турботи як належне, Маргарита відчуває до мами велику вдячність і намагається оточити її тепер своїм піклуванням та комфортом, адже вона на це заслуговує, як ніхто інший.
Своє дитинство Сурженко описує як сіре і сумне. Вже тоді в неї почало зароджуватися бажання поїхати з рідного міста подалі. Спочатку письменниця навчалася в звичайній місцевій школі. Після уроків Маргарита як правило йшла додому, бо попри велике бажання ходити на танці чи спорт, її туди нікому було водити. Та сидіння вдома допомогло відкрити в собі письменницькі можливості. Дивлячись у вікно Сурженко багато фантазувала, а потім викладала свої спочатку фантастичні, потім детективні, а пізніше і любовні історії в шкільних зошитах. І вже тоді почала мріяти про ноутбук.
Про свого батька Маргарита каже не багато, окрім тих спогадів, коли вони разом з мамою їздили до нього на море в Таганрог. З великим теплом вона згадує про спільні сімейні літні дні на пляжі і вечори за спільною грою в покер, нарди…
Щодо друзів, то Маргарита, яку мама виховувала культурною та освіченою дівчинкою, зростаючи почала потроху випадати з процесу соціалізації. Десь після одинадцяти років, серед її друзів стався поділ на соціальні верстви і виникли розбіжності в поглядах на життя. Єдиною відрадою були дві подружки, які жили в Станиці Луганській. В силу того, що вони жили далеко, бачилися, на жаль, не часто. В спілкуванні їм допомагала… чарівна магія листування, яка заміняла живі зустрічі.
В старших класах Маргарита перейшла до українського ліцею. Це був перший україномовний середній загальноосвітній заклад в Луганську. «Там я любила творчі завдання з української мови, історію України, тому що у нас був неймовірний вчитель Микола Всеволодович. Не любила фізкультуру. Я взагалі-то вчилась, як мені здається, не дуже добре. Оскільки постійно втрачала інтерес до всього, що було занадто нудним. А нудного в наших школах було багато, замість живого, творчого і цікавого» - згадує письменниця.
На відміну від більшості місцевих жителів, Сурженко хотіла переїхати до Києва і вільно розмовляти українською. Бо там, в Луганську це бажання сприймалось серед загалу як щось інородне. А Маргариту вже в підлітковому віці почав бентежити той факт: чому суспільство, живучи в Україні, розмовляє російською?! Мрія здійснилась, коли Сурженко вступила в 2007 до київського МАУПу, де було багато україномовних однокурсників. Її майбутній чоловік також розмовляв українською. Більше того, патріотично налаштована майбутня письменниця, разом з такими ж студентами-однодумцями, мала на думці вступити в якусь політичну партію і врятувати Україну від корупції. До речі, вже під кінець першого курсу, працюючи промоутером, Сурженко втілила в життя свій давнішній задум – придбала заповітний ноутбук, і почала творити вже в новому форматі, набираючи тексти своїх вигаданих історій 10 пальцями, а не ручкою в зошиті.
В 2012 році, закінчивши навчання у Виші і розлучившись з чоловіком, Маргарита разом з маленьким сином Стасом повернулась до Луганська. Роботу з освітою політолога знайти було важко, тому спасінням став фріланс в якості копірайтера. Справи пішли настільки успішно, що навіть з’явилась можливість відкладати гроші на квартиру, аби швидше знову повернутися до столиці. Та життя внесло свої корективи…
В 2014 році коли рідному місті письменниці почалися бойові дії, і коли вже стрілянина під вікнами її будинку стала звичайним ділом, Сурженко разом із сином та мамою, вирішила ненадовго покинути Луганськ і перечекати закінчення АТО у подруги в Кривому Розі. Всі надії покладалися на Порошенка, який обіцяв мир і спокій вже за два тижні. То ж Маргарита, яка в принципі не любить великі торби, спакувала мінімум речей. З тих пір в рідному місці вона так і не була…
В статусі біженки, відвідавши декілька міст Західної України, Маргарита нарешті зважилася написати збірку оповідань «АТО. Історії зі Сходу на Захід». Це вигадані історії на основі реальних подій, із справжніми емоціями. Друком цієї книжки зайнялося українське видавництво Дискурсус, яке було настільки зацікавлене в цьому рукописі, що навіть погодилося видати «АТО…» безкоштовно. Після виходу збірки в 2014 році, інтерес і попит на книгу все більше зростає. Це стало поштовхом для написання другої збірки «Нове життя. Історії з Заходу на Схід», яка вийшла в 2015 році. В 2016 році очікується вихід вже третьої книги «Квартира київських гріхів», що розповість про сучасне життя киян, спокуси, бажання отримувати насолоду, та наслідки, які доводиться платити за ту насолоду.
«Герої першої книги молоді і тому для них війна – це можливість втілити в життя заповітні мрії. Якби важко не було, вони живуть далі, дозволяють собі жити далі і намагаються навіть радіти життю. Вони питають себе, чи маю я право стрибати на концерті Океану Ельзи у Львові, коли мої ровесники зараз гинуть на Сході? І ці питання я думаю, тоді задавало собі багато українців. І однієї правильної відповіді немає на це питання. Кожен сам для себе її знаходить, як і місце собі в житті. Герої книги кажуть, так ми маємо право жити, бо війна – це страх, а страх вбиває і паралізує. А ми – живі і значить ми маємо право рухатись далі і маємо право дозволити собі займатись своєю справою і відчувати за це щастя, бо це природньо. При цьому, вони залишаються людяними, і не просто насолоджуються, але й допомагають воїнам, як волонтери.
Друга книжка про людей більш старших, їм починати життя спочатку важче. Хоча тут я торкнулась не лише проблем більш зрілих людей, й ще й заручників ситуації. Ваня – 11-річний хлопчик, який щиро вірить в молоду республіку і вухам, на яких висить локшина. Але його очі бачать, як та сама оспівана сепаратистами молода республіка стає все більш бідною, сірою і нещасною.» - коментує Сурженко.
Так, думки читачів різні. Хтось не може зупинитися в компліментах, а хтось каже/пише, що подані історії не відображають дійсності і висвітлюють луганчан в дурному світлі. Та, авторка на це реагує досить спокійно: «На меті когось образити я звісно не мала. Перша книга взагалі розкриває луганчан, як звичайних молодих і свідомих українців навіть дещо ідеалістичних. Всі три герої переходять з російської на українську, наприклад. Хіба це принижує луганчан? Звісно книга не може впливати на всіх однаково, але я часто чула, що вона саме змушує відчувати чужий біль і краще розуміти інших».
Наразі Маргарита разом із п’ятирічним сином Стасом мешкає в Києві. Працює копірайтером в компанії Топ-Шоп, втілює в життя власні проекти. Одним з них є сайт українських інтерактивних казок dobranich.net. В її казках можна дізнатись про Ілона Маска, електромобілі, те, як долати страх і лінь, досягаючи успіху в поставлених цілях. У вільний від роботи час залюбки гуляє з сином в парку. З друзями відвідує нові заклади. Ще намагається не пропускати заняття на Pole Dance, в спортзалі та басейні.