Перше і найважливіше враження - погоджусь з попереднім дописувачем: незвичайно висока якість реалізації у папері. Відверто кажучи - я був вражений, давно не очікував такого від української книги. Якось навіть стидно і дивно, що ніхто цього не реалізував дотепер. Вперше бачу дійсно добротний продукт, добротна тверда, тканинна обкладинка, з позолотою, в класичному, перевіреному традицією вирішенні - востаннє таку якість я зустрічав ще в радянських книжках 70х/80х. Приємна тактильно-візуальна ностальгія і тепла згадка з дитинства, і, що вдвічі важливо - нарешті з'явилось щось аналогічне за стилем і рівнем, але українське. Це особливо мило. Окремо треба відзначити позолоту - здається, ми забули про цей прийом, але людське око має якусь прадавню, мабуть генетично закладену насолоду від споглядання золотого кольору, золотої фарби, золотого пігменту: коли дивишся на цю барву, нестабільну, котра переливається і змінює свою тональність під різним кутом, відбувається щось гіпнотичне, магічне, медитативне. Напевне, це тисячі і мільйони років споглядання сонця за час нашого (напевне, ще і до-людського) еволюційного існування прописали у нас таку любов і захоплення золотом - його земним проблиском; звідси ж і благоговіння перед ним, котре й зробило його, мабуть, тим найдорожчим товаром і еквівалентом грошей, багатства (умовної "цінності"), яку воно має і по сей день. Але - за останні не те що роки, а десятиліття, ми геть забули за золото як засіб художньої виразності, і або не користуємося ним, або заперечуємо (і не завжди обґрунтовано - як це робив постмодернізм, котрий "принципово" відмовлявся від золота, як символу розкоші, через що ми - всі, хто пройшов нульові - були виховані відповідно), або ж користуємося - та без розуміння й смаку ("блищєча блєха" на безграмотних реконструкціях та новодільних церквах). Тут же бачу рідкісний випадок грамотного використання золота власне як художнього засобу, і це заворожує. Хочеться, щоб було такого більше. Це є свого роду повага до книги, повага до видаваного тобою продукту і до самого себе, фактично. Тому в плані матеріального вирішення - це зразок, еталон і книга однозначно вартує тих грошей. В плані ж художньому, смисловому... розписувати можна багато, та мабуть не буду, адже коментар розростеться дуже довгим :) Одним словом, Забужко є Забужко - що тут ще додати. Про неї можна писати так же обширно, якими обширними є і її власні тексти. В цьому конкретному разі неможливо не звернути увагу на стиль викладу: через точність передачі (бесіди записані практично як усноісторичний транскрипт, з численними "неформальностями" і "нерівностями" тексту) читається кожна емоція, кожен зойк, кожне здивування, яке мало місце в розмові - це дуже щиро, і по цьому, як не смішно, можна антропологічно/психологічно вивчати саму Забужко:) - настільки ефектними є її реакції, і настільки детально вони там передані. Щодо Блаженнішого, то тут теж цікаво: для нього, фактично, проект дійсно став свого роду "апокрифом" - в тому плані, що він подає подекуди християнство - традиційне, непорушне у своїх догмах - із дуже несподіваних, навіть довільних, вільнодумних ракурсів, на які ще буквально пару років тому ніхто із канонічного духовенства, а тим більше з його очільників, не наважився б. Ну і до цього всього ще й можливість перечитати оригінальні тексти Л.Українки - прекрасне рішення. Хоча багато хто каже, що ті розмови - може і чи не цікавіші за самі тексти (парадокс!). В любому разі, не заперечиш, що книжка сильна, затягує з перших рядків (своїм рівнем дискусії, перш за все) - і навіть такому відносно далекому від теми, як я, одразу після огляду прев'юшки захотілося її почитати. Так що, люди - купуйте-не шкодуйте: це - якісне, це - розумне, це - наше.

Недешева книжка. Тому довго збирався її купити. Коли прийшла поштою, зразу вразив розмір, якість друку, дизайнерські рішення. Виглядає дійсно гарно. Ще що важливо, купив зрештою, в ювілей Лесі Українки. “Основа” книги і головний автор все таки Леся. Тут розміщені її п’єси, на які в нас мало звертали увагу - через цензуру, релігійність і все таке. У своїх чотирьох розмовах Забужко і бл. Святослав власне і пропонують глянути на цю ситуацію свіжим поглядом. І закцентувати увагу на якихось речах, на які б я точно не глянув. Бо я взагалі не фахівець в релігійних, філософських питаннях. Власне увага в розмовах приділяється релігійному виміру творчості Українки, її зацікавлення раннім християнством. І пояснюються умови формування християнської церкви. А цей період, як наголошує блаженніший, навіть фаховому богослову не зовсім добре є знаний. З недоліків - дійсно, з одного боку, хотілося б більше розлогих коментарів (а “розмов” там щось порядка тільки 100 сторінок). З іншого боку, є десь відчуття, що це розмова і співрозмовники десь собі “скачуть” з теми на тему, як в нормальній розмові. А все таки від книжки, де співавтором є Забужко, я очікував більш чіткого і послідового викладу думки. Але це моя суб’єктивна думка. А в головному підсумку, все таки дійсно щиро б хотілося подякувати і Святославу Шевчуку і Оксані Забужко за масив роботи. Лесі Українці - що вона у нас була. і всім дизайнерам коректорам, видавцям за величезний масив якісної роботи

На появу цієї книги я очікував давно та нетерпляче, навіть уперше зважився зробити попереднє замовлення. Причина непереборного інтересу подвійна. По-перше, кілька років тому я буквально закохався в драматургію Лесі Українки і відтоді часто перечитую та переосмислюю її головні твори. Своєрідним «путівником» до цих перлин нашої спадщини стала для мене книга Оксани Забужко Notre Dame d'Ukraine. Ясна річ, я не міг оминути чудової нагоди вкотре віртуально зустрітися, так би мовити, зі своїми давніми знайомими. По-друге, оригінальною та нагальною вважаю спробу аналізу «християнських» творів Лесі Українки кваліфікованим теологом. Навіть найбільш сумлінному літературознавцю часом складно зрозуміти ті глибинні сенси і підтексти, що їх здатен побачити добре обізнаний із Євангелієм та церковною традицією богослов. Під цим оглядом предстоятель Української Греко-Католицької Церкви Святослав Шевчук – ідеальний співрозмовник та коментатор. Маємо у його особі рідкісне поєднання освіченого й вихованого в європейській культурній традиції інтелектуала, а водночас публічного оратора та полеміста, здатного пояснювати складні речі зрозумілою мовою. Отож, очікування від нової книги були значними і вони загалом справдилися – «Апокриф», безперечно належить до книжок, що дають насолоду інтелектуального пізнання, дозволяють стежити за ходом думки, а іноді навіть уявно полемізувати із авторами-співрозмовниками. Далі ще скажу про деякі зауваження й питання щодо змісту книги, але почати хочу зі щирої подяки авторам та «Коморі» за зроблену роботу. Нарешті у нас почали видавати твори національних класиків на високому світовому рівні! Коли береш до рук «Апокриф», ти розумієш, що справді тримаєш безцінне культурне надбання. Білий папір у книзі дуже якісний та приємний на доторк, обкладинку оздоблено золотою смальтою. Гортати такий томик – неабияка насолода. Це важливо, бо досі українських класиків, на жаль, видавали зазвичай у вбогих обкладинках на сірому папері. За радянщини це була свідома політика, один зі способів накидання українцям комплексу меншовартості і відвертання молоді від рідної культури. Тішуся, що темні часи позаду й справи потроху змінюються на краще, адже зовнішня привабливість книги – важливий чинник зацікавлення її змістом. Окремо відзначу приємну дрібничку, котра демонструє, як ретельно видавці продумали оформлення: в «Апокрифі» дві закладки! Це зручно, бо можеш одночасно закласти потрібні сторінки у Лесиних творах і в розмові Оксани Забужко зі Святославом Шевчуком. Зазвичай у таких випадках доводиться користуватися папірцями, а от «Комора» подбала про зручність для читача, спасибі! Власне, за структурою «Апокриф» виразно поділяється на дві великі частини. Ясна річ, найбільш цікавою та унікальною є перша частина книги – чотири розмови Оксани Забужко зі Святославом Шевчуком про Лесю Українку. Одразу наголошу, що не слід очікувати від цих бесід академічного літературознавчого аналізу творів письменниці. Їхній сенс та мета інші – розкрити сучасному читачеві, вихованому здебільшого у світському середовищі, зміст і нюанси християнського віровчення. Набуті знання мають допомогти краще зрозуміти тексти Лесі Українки на ранньохристиянську тематику. Святослав Шевчук, приміром, докладно пояснює, яка духовна атмосфера панувала в християнських церквах у перших віках по Різдві Христовому. Його оцінки героїв Лесиних драм часом виявляються доволі несподіваними. Наприклад, мене зацікавив оригінальний погляд на «Адвоката Мартіана». Святослав Шевчук ставить питання, чи може християнин взагалі сповідувати свою віру таємно? Оскільки язичницький культ у Римській імперії вважався справою державною та публічною, Мартіан не міг би виступати адвокатом на процесі, якби не приносив, наприклад, жертви богам. Отже, його позиція доволі лицемірна: вдома щирий християнин, а в очах суспільства – язичник. Таке духовне роздвоєння неминуче вело до страждань і врешті-решт скінчилося фатально. Загалом перша частина книги дуже сподобалася, трохи розчарувало тільки те, що, як на мій смак, вона виявилася замалою. Купуючи «Апокриф», я сподівався, що поділ буде десь 50 на 50, тобто в книзі з обсягом понад 600 сторінок діалоги займатимуть сторінок триста. Насправді обсяг розмов – трохи більше ста сторінок, тож я не начитався, хочеться продовження. Зате інтелектуальний зміст дискусії витримано на дуже високому рівні. Нарешті, друга частина «Апокрифа» – це власне твори Лесі Українки на ранньохристиянські сюжети: «Одержима», «Що дасть нам силу?», «Руфін і Прісцілла», «На полі крові», «Йоганна, жінка Хусова» та «Адвокат Мартіан». Тішуся, що їх перевидали у такій гарній книзі. Візуально все зроблено красиво, шрифт великий, читати – суцільна насолода. Звісно, у наш час класичні тексти не проблема знайти в Інтернеті, проте це не усуває потреби у нових паперових аналогах. Я не полінувався перевірити й можу сказати, що сьогодні «Апокриф» – єдине доступне на Yakaboo зібрання творів Лесі Українки, в якому вміщено порівняно маловідомі драми «Йоганна, жінка Хусова» та «Адвокат Мартіан». Сподіваюся, тепер на ці прекрасні твори зверне увагу ширший читацький загал. Якщо переходити до критичних зауваг, то мене здивувала й засмутила відсутність у «Апокрифі» драматичної поеми «В катакомбах». Вона цілком відповідає тематиці збірки, бо йдеться в драмі про життя ранньої християнської громади. Ба більше, Леся присвятила твір Агатангелові Кримському, лист до котрого в «Апокрифі» передруковано. Було би логічно навести також текст, який вони обговорювали. Але головне, що саме драму «В катакомбах» свого часу підносила на щит радянська пропаганда як доказ буцімто «атеїзму» й «антихристиянства» Лесі Українки. Добре було би тепер переосмислити цей твір, подивитися на нього незамуленим оком! На жаль, у розмовах його згадали лише побіжно. Можу порадити тим, хто цікавиться, пошукати іншу збірку «Леся Українка: Драми та інтерпретації» і прочитати там блискучий аналіз драми «В катакомбах», написаний Мар’яною Гірняк. Знайдете відповіді на багато питань. Остання репліка. Слід мати на увазі, що в «Апокрифі» максимально збережено авторську редакцію творів, зокрема авторський правопис у позначеннях дійових осіб. Це, звичайно, суперечливе рішення, яке має свої вади й переваги. Особисто мені муляли написання «Апокріф», «Єпіскоп» тощо. Гадаю, було би все-таки правильніше уніфікувати тексти відповідно до сучасного правопису, бо це не академічне видання, де дійсно важливо кожну авторську кому зберегти й усі різночитання навести. Звичайному читачеві збереження написання «Єпіскоп» нічого принципово не дає, лише відволікає увагу та дратує. Хай там як, моя загальна оцінка книги є дуже високою. Видання якісне і варте того, аби його купити й поставити на чільне місце у своїй бібліотеці.