Роман побудований з грубих шматків, неоковирних частин зшитого обличчя чоловіка що постраждав під час війни. Чого вартує наше життя якщо його забути, чи можна переноситись в минуле завдяки фотографіям, відчувати запах бабиних страв через погляд на її улюблений посуд, чи можна стати тією особою вивчивши всі її глибинні секрети? Роман створює суцільні рядки питань і мало відповідей. Багато невиправдано жорстоких подій, що залишаються недоконаними. Історія читається місцями захопливо, дуже часто стає нудно. Адже, невиправдано велику частину книжки було присвячено Петрову та його листуванню. Ми дізнаємося багато цікавого про життя відомих письменників, Андрухович приземляє їх, ніби навмисно викриваючи не найкращі риси, ніби кажучи, — "Ось, вони такі як ми і навіть гірші". Також, в романі висвітлюються історичні події, Друга Світова війна, голод, постійні зміни влади, заслання, вбивства євреїв. "Амадока" варта прочитання, але це не мій стиль. Історія починається питанням "що відбувається?" і закінчується питанням "як героям жити далі і чи можна це назвати життям?"

Це путівник для мандрівників пам'яттю. Довколишній тривимірний світ, який ми можемо бачити проростає незнаними сучасникам словами, містичними сенсами втраченого часу, описами життів і смертей людей, кістки яких тримають сучасність. Книга мертвих для тих, кому витерли пам'ять. Світло в кінці тунелю до усвідомлення і прийняття. Ключ до розчахнутої скриньки Пандори. Це взірець справді світової літератури, пошуки Україною місця в Європі і початки усвідомлення її значної ролі в строкатій переплетеності доль людей і націй. Це книжка про любов, яка попри все перемагає смерть життям. Про ґрунт, щедро удобрений найціннішим. В книжці дві закладки: одна для того, щоб не загубити, що було, друга - для того, щоб пам'ятати, що є, бо воно вже завтра стане минулим. Третя закладка - читач чи читачка і їх життя. Це проза, написана жінкою, що робить літературу та історію ціліснішою. Тут є про берегинь і воїнів, і про воячок і господарів. Про те, що ми зберегли для себе, що зможемо передати нащадкам, а що вони зможуть побачити - залежить від кожного з тих, хто тут і зараз: пише і читає, вирощує хліб і худобу, подорожує і знаходить, береже і нищить, любить і пам'ятає.

Невозможно не восхититься романом Софии Андрухович «Амадока» - грандиозная книга о семейной истории, и, пожалуй, великий украинский роман современности. Как не прочесть книгу, где главная героиня работает в Архиве (именно так, с большой буквы), а главные герои все повествование занимаются поиском своих семейных историй и пытаются понять свою идентичность. Роман состоит их трех частей – от событий в наше время идет постепенное углубление в прошлое, к событиям Великой отечественной, затем эпоха 30-х и сталинских репрессий, потом снова современность. Три части – три истории, три связки война-любовь. Драматическая – об изуродованном войной на Донбассе бойце, душераздирающая о Холокосте, о сплетении двух семей – еврейской и украинской, и, наконец, третья – документальное повествование про одиозную личность, писателя и ученого Виктора Петрова (Домонтовича) на фоне трагической судьбы украинской интеллигенции. Постепенно разворачивается жизнь четырех поколений из разных эпох. Прадеды из «впорядкованого світу» попали в огненный хаос, деды приложили все силы для вытеснения этого страшного из своей памяти. Родителям уже как бы и нечего стирать - они ничего не знают, но испытывают какое-то смутное излучение из прошлого, не понимают какое, но творится с ними явно неладное, потому как «пам’яти позбутися можна, але її вага залишиться». С их детьми же в 21-м веке начинается странный процесс – они остро нуждаются в заполнении этой пустоты и готовы наполнить память этакими «фантомными воспоминаниями», прошлое, приправленное своими фантазиями. И вот три истории разных эпох так тесно сплетаются, что «повростали одні в одних , що не розплести, ніяк не розплутати, не зрозуміти, що і звідки береться». . Как исчезло озеро Амадока, так исчезли навсегда некоторые вещи. Герои книги чувствуют излучения от неведомых событий из прошлого, но поделать с этим ничего нельзя. Все исчезло, восстановлению не подлежит, до источника не докопаешься. Но сверх замысел разглядела когда дошло, что озеро Амадока выдумано. Его никогда не было. Мы испытываем излучения не только от прошлого, а и от мифов о прошлом. И отличить нереально. И вот все три линии идут к развязке, приближается финал. Все точки сводятся в одном месте. В месте где старинные кладбища соседствуют с местами массовых расстрелов, а буквально через дорогу могилы генералов КГБ и могилы их жертв. Именно в этом месте наступает момент истины. Так что же, никак не осознать этот груз памяти? Не найти идентичность? Или с нуля начать? И вообще, чего с этим всем делать? Ну разобрались, где точно зло - Сандармох, Холокост. А с остальным как? Домонтович – «плохой» или «хороший»? Раненого бойца на Донбассе – жалеть или нет? А сама-то героиня вообще кто? Вопросов в романе огромное количество – не хватит здесь места все их перечислять, это по сути вообще такой грандиозный роман-вопрос, и заканчивается он тоже вопросом. Ответов там не найти. Не пришло время. Ответы появятся позже, слишком многое надо принять и осознать.