Безперечний must-read. Цю книгу з непретензійною назвою я проковтнула за лічені дні, забуваючи про час та справи. Вдіяти щось було годі - кожний рядок поставав відлунням моїх думок, під кожною сторінкою хотілося підписатися. Потім буду перечитувати вже значно повільніше, бо створений "№2" не для "галопу по Європах". Над ним можна й потрібно годинами розмірковувати й годинами дискутувати. Це не просто пожива для розуму, це - справжній делікатес. Книга-сповідь, книга-роздум, книга-одкровення. Хтось сприйматиме її з насолодою спраглого і буде всотувати викладені автором думки серцем та душею, хтось плюватиметься від обурення і затаврує усе сказане як абсолютно неприйнятне, таке, що паплюжить вічні цінності. Важлива не ця потенційна полярність читачів. Важливо, що "№2" просто не здатен залишити когось байдужим, а саме байдужість - аморфний, болотяний стан - головна перепона на шляху до змін. Будь-яких. Особисто мені деякі речі читати було неприємно, деякі - соромно, деякі - відверто боляче. Та це той біль, що передує зціленню. І пройти через нього варто кожному. І зцілитися, бо лише у такому випадку на зцілення може сподіватися наша країна. "Себе не можна знайти - себе можна лише створити" © Остап Дроздов

"№2" - новий роман Остапа Дроздова, в якому автор з притаманною йому відвертістю висловлює те, над чим хоча б раз у житті замислювався кожен із нас. З дитинства нас вчили віддано служити країні, тоді як країна нічого не давала своїм жителям, лише обіцяла кращі часи, які настануть зовсім скоро. Від проголошення незалежності минулоро за двадцять шість років, а обіцянки політиків так і не були втілені в життя. Про те, чому так сталося, і що з цим робити далі, розмірковує Остап Дроздов. Роман охоплює кілька сюжетних ліній, поєднаних Країною. Не Україною, а просто Країною, яку не розуміють, від якої втікають, досліджують та врешті-решт люблять, хоча це почуття не надто схоже на взаємне. Одна з ліній обертається навколо самого автора, інша - розповідає про заробітчанку Рому, яка знайшла в Італії не лише джерело прибутку, а й душевний спокій. Натомість її син не хоче їхати з країни, а прагне підкорити її собі. Краю "паперових людей" не вдалося зламати Єфросинію - "людину з каменю". Вона пережила розкуркулення, голод, стала остарбайтеркою під час Другої світової війни, зустріла справжнє кохання на чужині, але все одно Країна повернула її назад. Герої Дроздова - звичайні люди, такі, як ми з вами, зі власними бідами та радостями. Пам"ятаєте слова одного з президентів: "Не питайте, що ваша країна може зробити для вас - питайте, що ви можете зробити для власної країни"? За переконанням Остапа Дроздова, Країні давно пора починати робити щось для своїх жителів. Я повністю з ним згодна.