Доді Сміт "101 далматинець" - "Це крута книга. Мама, обов"язково хай її прочитає мій брат" слова мого сина, якому 9 років. Коли нам подарували цю книгу, я мала певні сумніви, чи сподобається ця книга дитині, адже неодноразово він дивився мультфільм від Disney "101 далматинець". Дитина сама прочитала всю книгу із величезним захопленням, хоча хвилювання були присутні і навіть обурення, щодо того що є на світі жорстокі люди які заради красивого одягу готові вбити безневинних собак. В ній є певна інтрига, народилося 15 цуценяток, пізніше їх стало 97, а коли з"являться ще 4 песика? Автор тримала таємницю майже до завершення книги. Прочитавши історію про собак можна дізнатися багато цікавої інформації про породи Далматинець. Саме ці собаки народжуються повністю білими, власні плямки на шкірі з"являються в них не відразу, а поступово після народження. Відповідно до сюжету хотілося дізнатися про інші породи собак, які з"являлися в книзі. Передивляючись фото в і нтернеті ми сміялися з Бобтейла, настільки в нього багато шерсті і яка вона довжелезна, що здається він нічого не може бачити. Радимо. Читати набагато цікавіше чим дивитись мультик))

«Як і багато інших люблених людей, Любенькі вірили, що це вони - власники собак, і навіть не усвідомлювали, що насправді - усе навпаки. Понґо та Леді вважали це зворушливим і кумедним, тож дозволяли своїм улюбленцям думати, що так і є.» Стыдно признаться, но до сих пор я не была знакома с историей далматинцев - так получилось, что мультфильм и фильмы прошли мимо меня. Конечно, в детских журналах мне встречались персонажи этой истории (я даже знала их имена), но сюжет оставался для меня неизвестным. До сих пор. Кстати, найти сведения о писательнице Доди Смит оказалось очень нелегкой задачей. О ней нет отдельной статьи даже в Википедии, как и об ее произведении. Зато, хорошо поискав, я нашла такой факт: история 101 далматинца базируется на реальных событиях! Доди имела целых девять далматинцев, одного из которых звали Понг. Однажды одна из собак принесла сразу 15 щенков, один из которых был очень слаб. Но, муж Доди сумел буквально выходить малыша. Позже, когда щенки подросли, дом Смитов посетил друг семьи. Когда он увидел такое количество собак в одном месте, то пошутил, что из них получилось бы неплохое меховое пальто. Так и родилась идея книги, которую в 1961 году экранизировал Дисней. Мне, 26-летней, так интересно было читать о приключениях смелых собак, а насколько же круто читать такие истории ребенком! Так мило, остроумно, точно может рассказать только человек, беззаветно любящий своих четвероногих друзей. Любящий насколько, что даже думать начинает так, как если бы услышал мысли собаки. Чувство юмора автора мне тоже очень понравилось. Чего только стоят выходки щенков или простота их мамочки! Приятно поразило и то, какая любовь, забота и взаимопомощь между собаками. После прочтения этой книги как-то больше не возникает вопросов, почему именно собаку мы, люди, называем самым умным животным, другом человека. Я сопереживала героям, моментами было грустно, а радость от хэппи энда (хотя я уже давно знал, чем все закончится) не отпускала меня еще целых пару часов. Так, значит, эффектная же книга, да?! Рекомендую прочесть, но больше детям от среднего школьного возраста. И взрослым также можно и нужно окунуться в атмосферу этой замечательной сказки. Формат удобный, бумага хорошая. Иллюстрации - там, где это иллюстрации, а не коллаж из собачьих следов и косточек - хорошие. В общем, что купила эту книгу, я нисколько не пожалела. К тому же, украинское издание стоит прочтения - перевод Натальи Ясиновской - остроумный и, одновременно, легкий.

Чудова історія про зникнення 15 маленьких цуценят-далматинців та їх пошук дорослими собаками. Думаю, що всі знають цю історію за відомим мультфільмом. Тому я читала цю книжку, наперед відчуваючи, що і як трапиться. Але у книзі є певні подробиці, ситуації, яких не було у мультфільмі, і вони вдало доповнювали розповідь. Надзвичайно сподобалося, що це собаки називали своїх господарів «улюбленцями» і так і ставилися до них (як до осіб, які залежать від їхньої уваги та ласки). Це було кумедно і зворушливо. Також трохи насмішила Леді – вона поводилася, як справжня жінка (погано орієнтувалася у просторі, була значно залежною від Понго, тощо). Такі деталі у мультфільмі або фільмі передати важко, але вони створюють специфічну атмосферу книги. Ще сподобалося детальне описання того, як працює собачий Сутінковий Телепав – дуже сміялася. Загалом, книга сподобалася, і моя донька вже читала скорочений варіант цієї історії з мультиковими ілюстраціями, і це була улюблена історія. Думаю, я ще трохи почекаю, коли вона подорослішає, і обов’язково запропоную їй цю книгу.