Попередню книжку Марисі Нікітюк я оцінила досить негативно. Правду кажучи, мене вже піднуджувало, коли я її дочитувала. Але я ніколи не ставлю хрест на авторові після прочитання однієї книжки. Тому коли випала можливість прочитати цю – радо скористалася можливістю. А от книжку прочитала не так уже й радо. Але про все по порядку. Для початку скажу, що я майже до кінця книжки вперто вірила, що вона – книжка тобто – реабілітується: її герої припинять аргументовано й не дуже блювати, припинять бозна-чого і бозна з ким трахатися. І взагалі бодай якийсь сенс їхнього життя вималюється перед нами, тупими читачами. Але на те ми й тупі читачі, що зась нам указувати, з ким трахатися, а з ким не трахатися любим героям. Як і вбивати чи не вбивати невмотивовано друзів. Хоча чи хтось у творі мав бодай одного справжнього друга – ще те питання. У романі багато ляпів. Або ж, можливо, це я такий читач. Наприклад, герой розповідає, що «десь на другому курсі Фейсбук мене переміг, змусив завести акаунта, бо дівчина, яку я за дитячою своєю наївністю взявся добиватися, стверджувала, що мене не існує», і на тій же сторінці стверджує: «Тож я завів собі Фейсбук та купив макбук для цього Фейсбуку, ну й, можливо, для роботи. Вона стала моєю дівчиною, ми завели собаку, і я почав писати дисертацію». Стоп-стоп-стоп, думаю я, якщо фейсбук переміг тебе на другому курсі, то ти й завів собі сторінку в фейсбуці на другому курсі. «Вона стала моєю дівчиною» – піде; «макбук для фейсбуку, ну й, можливо, для роботи» – піде; а «я почав писати дисертацію» – це занадто. Другий курс, я пам’ятаю про другий курс. Хоча через кільканадцять сторінок Дара уже стверджує, що «Анна-Марія взагалі ненавиділа спиногризів і, чесно кажучи, в наші з нею двадцять вісім за два роки стосунків у нас жодного разу не трапилося сексу без презерватива», тобто що вони почали зустрічатися в 26. Цей вік прийнятний для початку написання дисертації. Якщо на початку я натякала, що мене харило, що герої невмотивано блювали (всі, при чому, і постійно!) і трахалися, як придурки (не в образу придуркам), то згодом я зрозуміла, що авторка ще й «радує» тим, що її персонажі недолугі імпотенти: «Життя Делі не впускало мене в себе, і я відчував, що посеред найпрекраснішої оргії в світі я фізично не можу кінчити». Звісно, це метафора (або ні), але коли роман цілковито беззмістовний, то хочеться, щоб герої, якщо у них мізків немає, зробили щось нормальне у своєму житті, бодай кінчити спромоглися. Марися Нікітюк сповна дає можливість насолодитися токсичністю сприйняття своєї дівчини Дарою («Тож поки він вже від мого імені торгувався з продавчинею в салатовому сарі, я уявляв, як би запихав увесь цей кольоровий крам Анні-Марії до горла. Щось середнє між розгодовуванням гусаків на фуа-ґру й навчанням техніки глибокої горлянки»), однак чому в чоловіка такі збочені уявлення про свою дівчину, яку легше покинути, ніж страждати через неї в Індії, вбивати друга і мотатися по світу з Шивою, якого ти в того ж друга й «позичив»? Оцього я якраз не доганяю. Окремо вартує згадати вбивство Дарою свого друга. Хоча другом Нітіна ми вважатимемо умовно – не тому, що які в цих дебільних героїв Нікітюк можуть бути друзі, а тому що ці персонажі познайомилися буквально нещодавно. Але нехай, друзі. Отже: «... на цих словах я проткнув Нітіна ножем, гостро зблизившись із ним у смертельних обіймах» – що за маячня? По-перше, Нітін був другом Дари (умовно, але так вважатимемо), по-друге, у нього мали бути документи Дари, і Дара їх іще не забрав, по-третє, у Нітіна згоріло житло, але він усе одно доставив хворого Дару в лікарню, і Дара це знав. Тобто навіть якщо зігнорувати аморфну тезу про дружбу, то вбивство людини як таке – це взагалі нормально? «Нітіне, скажи, де мій паспорт, де мені його знайти? » — я боявся, що він усе ж передчасно піде й не скаже мені» – о, наш герой вчасно згадав про паспорт, коли Нітін уже майже труп, – похвально, аха. «Передчасно піде» – це ж не синонім до «я його вбив», правда ж? Марися Нікітюк постійно дає нам можливість переконатися, що її герої покидьки: «Везти напівживого індуса чорт знає куди, щоб там його спалили ще й за сто баксів. Я би спалив його й тут, абсолютно безплатно. Тим паче неподалік на коліях між старими поїздами працівники палили сміття». Звідки у Дари така ненависть до індуса, якого ж він сам і вбив? Або інша ситуація: «Я дуже сподівався, що план Нітіна спрацює, і після кремації він ніколи не повернеться на цю грішну землю й ніколи не зможе мені помститися за ту принизливу позу, в яку його загнав водій. Голова Нітіна впиралася у підлогу транспорту, а заломлені ноги по діагоналі виглядали з вікна напроти водія». Вибачайте, але тут недарма написано, що «... не зможе МЕНІ помститися за ту принизливу позу, в яку його загнав ВОДІЙ», бо в тому, в якій позі був Нітін, винен лише Дара. І це жахливо насправді, що Дара дозволив, щоб його друга (окей, не друга, але мертвого чоловіка поклали вниз головою). Повість Віки така шаблонно жахлива, як і повість Дари. Якщо він вживає фіг його знає що, дане йому фіг знає ким, і від цього блює несамовито, то вона теж вживає наркотики від невідомого чувака в Берліні, а потім сходить слиною. І в неї теж є друзі, над тяжкою долею яких хочеться всплакнути. Аж дивно, що Віка їх не вбиває: «Крістіна гарнюня, ніби щойно з морга, її висушеного кокаїном тіла ніколи не торкалася чоловіча рука, тільки в дитинстві дідусь, дивлячись із нею телепузиків, навчав дівчинку правильно йому дрочить». Віка кільканадцять сторінок розказує в безглуздих подробицях, як вона обблювала все, що тільки можна, як її постіль була обгаджена («я бачу забльовану й обгаджену постіль. Усе моє тіло перемазане цією гидотою, сумішшю неперетравленого блювотиння й рідких фекалій»), а потім така заявляє: «От що буде мені за те, що я, як і десятки жінок у цьому індійському селі, на нього дивитимуся й усміхатимуся присоромлено? Що я зроню? Гідність? Ну смішно про неї розводитися після всього, що зі мною сталося тут, та й не тільки тут». І виникає закономірне питання: а що з тобою «сталося тут, та не тільки тут»? Після того, що авторка колотить діжку з вашим блювотинням і фекаліями зліва направо і справа наліво, звісно ж, ні про чию гідність мова не йде, однак сюжет (агов, у епічних творах ще й сюжет має бути!) не розвивається, і навіть не зароджується. Третя частина присвячена Андрієві, який підло кинув Віку. Звісно ж, ми очікуємо, що він буде всю частину блювати (має ж бути у цих частин спільна ідея!) Але авторка поводиться безжально зі своїми читачами: нічого ото звикати! «Ідея, щоб надрочити людям на голови або, принаймні, на вікна, як насрати, коли ти голуб, до грошей, вигулькнула з асоціативного ряду неждано й мені зайшла. А от моєму членові нє. Холодно, бля». Що це було?!! Та тільки в читача зароджується праведний гнів, як авторка опам’ятовується: «Але раптом не витримав і блюванув на підлогу, добре, вчасно вирахувавши траєкторію польоту заспиртованих решток іще вчорашньої їжі». Хух, все нормально, а ми то подумали! У Андрія є психотерапевтка –здавалось би – помічна людина. Але як почитаєш її балачку, то навіть зрадієш, коли наприкінці виявиться, що вона померла: «А вам треба навчитися обслуговувати себе самому, ну чи когось поневолити. Рабство за згодою — норм-норм. Просто це буде не Віка, вона занадто пручається, вам треба хтось покірніший». Суть цього трагіфарсу розкривається несподівано, коли читач сам готовий блювати на цю книжку: «Рома блюванув тут таки на кахлі в прихожій. Блює — значить, іще живий». Однак змушена розчарувати авторку, бо якщо вона думає, що її твір живий, раз герої блюють, то ні, це не так. У творі є й натяки на позитивні моменти, але авторка, ніби вибачаючись, що промахнулася, миттю паскудить їх. Тому Рома заявляє, що одружується зі своєю дівчиною, що вони навіть дітей планують завести («Шо, й дітей заведете?» Рома подумав і відповів, ніби думати — це було не його: «Ну всі вже їх мають, думаю, можна». А потім він ніби опритомнів і глянув на нас так питально: «Ну так же ж воно все й відбувається, да?»), але ні, поспішили читачі радісно сплеснути ручками: дівчину він свою кидає, бухає, ув’язується в різні тупі історії, а наприкінці частини (і твору загалом) ще й у груповусі з Андрієм і їхньою спільною подругою бере участь. І таких моментів просто купа купезна. Тому так: наступною книжкою авторки мене зацікавити буде ще важче.

Спочатку подяка автору: книга читається легко і дійсно поглинає. Проковтнула за два дні. Мені треба було відволіктися і я справді знайшла те, що шукала. Напевне зайде тим, хто хоч якось причетний до життя героїв або спостерігав подібну поведінку у своїх знайомих та друзів. Класно, що багато висновків, хоча й лежать на поверхні, але не оформлені словами. Тож лишається додумувати: "Чи вірно я здогадуюсь чи ні? чи це мав на увазі автор?". Після книжки виникає внутрішня пустота. Але це, мабуть, саме те, чого прагне авториня. Показати життя героїв (як вірно написано в синопсисі "інфантильне"), що наповнюють його лише емоціями. Роздмухують наче багаття і навіть не задаються питанням: "Для чого це роблять? Та кому потрібне це полум'я? Воно зігріє їх чи вщент спалить?" З мінусів. Багато сучасного сленгу. На мій погляд, він не додасть книжки довгого життя, а скоріше через деякий час зробить її незрозумілою для читача. Але це не факт. Також видно, що книгу пише дівчина, а не чоловік. Тому першій і другій частині не дуже довіряєш. Чоловіки - вони висловлюються по іншому. І так щоб придертися ))) - різануло, що в лютому сонце в Києві встає в 5:30. В лютому ще до пів сьомої ранку темно. Палитися на такому простому астрономічному і незмінному... Може виникнути думка, що автор ну зовсім не розуміє про що пише.