Ігор Астапенко, який до речі, пише виключно українською мовою (хоча вище в описі вказана російська, мовою видання - ця інформація є некоректна) кілька днів тому виклав у себе в ФБ таке спостереження: "підслухано в транспорті: мам, нам по литературе задали выучить стих современного украинского писателя. как думаешь, нормально будет, если я выучу стих монатика?" Поетові подібні штуки чути дуже і дуже гірко. Тому й не дивно, коли чуємо, що занадто веселих віршів, як правило сучасні поети не пишуть. Але це й не значить, що вони "скидають свій негатив" на читача. Просто така вона непроста українська дійсність і пам'ять, яку не вибираємо, а маємо успадкувати та переосмислити. Пам'ять основний лейтмотив цієї, першої за ліком авторової збірки. Вона має назву "Лихотомія" (Вирізання Пам'яті). Так вона починається: "ми сиділи на березі вечора і вирізали пам'ять ось тобі фігурка зради ось тобі сніжинка відчаю ось тобі метелик болю господи як багато метеликів! ..." Це переосмислення пам'яті особистої і історичної, (які проростають одна в одну й сплітаються), особливо властиве творчості Ігоря, не стільки на рівні прямих змістів, як на рівні метафоричних кодів його поезії. Вся його поезія пишеться десь на межі свідомого з несвідомим, так навіть прості побутові сюжети приймають сюрреалістичних відтінків. Уся збірка повністю складаються із верлібрів, тобто в ній ви не знайдете римованих віршів.