Нещодавно плеяда відомих українських письменників поповнилася іще одним ім’ям. Мова йтиме про Катерину Калитко, а саме про її збірку оповідань «Земля загублених, або маленькі страшні казки». Мусимо дякувати «Видавництву Старого Лева» за те, що маємо змогу тримати в руках цю книжку. Обкладинка оформлена власним фото Катерини, що робить книжку більш атмосфернішою. Щодо самого видання, то воно містить в собі чимало оповідань на різну тематику. Серед них «Вода», «Володарка змій», «Хлопчик і син» та інші. Головними героями виступають звичайні люди і їхні емоції, страхи, переживання, надії. Земля загублених являється своєрідним укриттям для вигнанців з так званого «нормального» світу. Ніхто точно не знає, де знаходиться та Земля, але безліч людей знає, як туди потрапити. Варто лише відрити своє серце, свої духовні очі і пливти за течією, як нам підказує власна совість. Усі люди, що проживають на цій Землі, мабуть, родичі. Це через те, що вони мають спільну долю, спільне серце і навіть дихання.

"Замля загублених" Катерини Калитко - це яскравий спалах у книжковому Всесвіті. Я довгий час мала авторів-фаворитів і їхня незмінність чесно кажучи встигла надокучити. "Земля загублених" змінила все! Чим же заворожили мене ті "маленькі страшні казки? Катерина Калитко пише прозу рукою поета і це неодмінно відчувається: тексти пістрять занадто чутливою образністю і символікою: "Нав’язане в зубах переконання стверджує, що шрами прикрашають чоловіків. Але якщо виходити з того, що земля – жінка, то яка доля чекає на жінку з таким пошрамованим лицем?" Інтонація легенд змушує читала загубитися в часі, а потім виринути в найнесподіванішому місці. Кожне оповідання має свою ключову ноту, свою домінуючу емоцію, але кожного разу на нота несподівана. "Наприкінці літа кожна новина в житті здається ключем, що відкриє тобі останні потрібні двері. І ти або втечеш, або побачиш там світ, не вартий утечі". Автор вміло змінює проблематику. Проте, не важливо стосується та історія окремої людини чи роду, а, може, то взагалі вигадка. Адже торкається дуже інтимного: часом занадто особистого, а то й всенародного. “війни не закінчуються, а просто відповзають, як змії, і свій вирій воєн і там лежать якись час тихо, переплівшись у клубок, гріють одна одну, а потім таки розплітаються і повертаються на свої землі.” Катерина Калитко відтепер мій фаворит. Коротка проза з присмаком поетичних чуттів, красиво відшліфована мова, сильне емоційне навантаження і бажання бути ближче до людей і землі - це все "Земля загублених". І я прсото не могла перед цим встояти. Я давно на неї чекала!

Не дивно, що книжку Катерини Калитко «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки» було внесено в списки книжки року BBC. Спочатку в довгий список, потім – в короткий, а напередодні разом з книжкою Анни Коршунової «Комп і компанія» цю книжку Катерини Калитко було визнано книжками року BBC. Можна тільки дивуватися, як гарно працюють в видавництві «Старого Лева» люди, які приймають рішення, даючи «добро» на видання тієї чи іншої книжки. «Старий Лев» останніми роками видав не одну книжку, яку потім визнали книжкою року BBC. «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки», здогадуючись з назви, складається з невеликих оповідок, читаючи які, не можна зрозуміти і розібратися де казка, де дійсність. Мову та стиль написання важко передати читачеві, можна тільки порадити з головою пірнути в читання. Книжка заворожує і притягує до себе, так, як маленьких дітей причаровують казки, котрі читають їм дорослі. Мені ця книжка нагадала стилістично, та по розгортанню опису подій в оповідках (казках) книжку відомої Ісабель Альєнде «Оповідки Еви Луни». Моя порада всім читачам – читайте та насолоджуйтесь!!!