Багато літературознавців не люблять, коли українську літературу називають депресивною, але достатньо прочитати "Землю", щоб зрозуміти, що це твердження не позбавлене підстав. Сюжет роману похмурий сам по собі: молодший брат вбиває старшого заради землі, яку має отримати в спадок. Але і виклад подій, і сама атмосфера твору невимовно депресивна: все погано і буде ще гірше. Не певна того, що хотіла сказати авторка твору, але я знайшла свій привід замислитись. Цей привід - така несхожість двох рідних братів. Старший Михайло - роботящий, чесний хлопець, опора батька у всіх справах і Сава - непутящий, лінивий та ще й зв'язався з сумнівною дівкою. Чому вони такі різні? Адже ж сини одного батька-матері і виховання нібито отримали однакове. Чи не однакове? Може, батько з самого початку більше виділяв Михайла, не давши Саві проявити свої кращі риси? Чи, може, там і проявляти було нічого - в сім'ї, як-то кажуть... Словом, твір доволі складний. Він наштовхує на думку: чи варта була та земля, яку так любив батько Михайла і Слави, таких трагічних подій і невідворотних вчинків? Все-таки матеріальне не можна ставити вище за духовне. З іншого боку, така гнила натура, як у Сави, і без землі могла б виявити себе в чомусь іншого. Коротше, депресивно та й годі.