«Зелені тіні, Білий Кит» Бредбері — це глибоке і багатошарове дослідження не тільки Ірландії, а й самого себе, через призму зустрічі з дивним, неспішним світом її обивателів. Тут немає фантастичних сюжетів, однак автор створює магічну атмосферу, де кожен мить переповнений сенсом, де прості повсякденні сцени відкривають глибини людської душі.

Як постійний читач можу твердо заявити: перекладач помилився зі стилем. У Бредбері не може бути простолюдинських діалектів, це класика, яка має читатися і розумітися на одному диханні і не заганяти мозок в глухий кут словами, які навіть в розмовній мові нечасто вживаються. Три зірочки лише за невдалий переклад.

Цей автобіографічний роман переклав Юрій Вітяк, а видавництво «Богдан», відповідно, схвалило цей переклад, тож розділяє за нього відповідальність. І от питання: чому елегантний і вишуканий Бредбері веде оповідь мовою якогось малоосвіченого простака? І з якого українського закутка взята лексика для цього роману? От що тут можна знайти: «…дричив із собою друкарську машинку» (перепрошую – що таке «дричив»??? ну точно не те, що мені пропонує мережа в якості значення цього слова, гадаю :)); «наклав окуляри на перенісся» (цікаво, як це???); «талапнути на газ» (???); «водій затермосив велосипедом» (могло бути, але уявити важко); «авто попхало мене» (ну питання смаку, звісно, когось авто, може, й «пхає»). І це – тільки перші 11 сторінок тексту, який неможливо читати через засилля перекладацьких неологізмів, які він видає за літературну мову, а також жаргонізмів, просторічних висловів та архаїчного й діалектичного лексикону, яким пересипано стиль. Шкода прекрасного Бредбері. Шкода власних коштів. Шкода тих, хто придбає це видання, бо очікуваного задоволення не отримає.