«Падіння Гондоліну» — це один із найдавніших і водночас найепічніших міфів Толкіна, справжній текст-зародок усього його світу. Для мене ця книга — як розкрите серце легендаріуму, де ще видно шви, різні версії, чернетки, але саме в цьому — її унікальна краса. Гондолін — місто ідеальної гармонії, приховане від зла, але приречене через зраду й гординю. Його падіння — не просто воєнна катастрофа, а кінець ілюзії, що красу можна зберегти, ізолювавшись від світу. Толкін тут говорить про неминучість втрати: навіть найпрекрасніше не вічне, якщо воно відмовляється дивитися в очі темряві. Мене завжди вражала масштабність цієї історії. Опис штурму Гондоліну, механічні чудовиська Морґота, хаос і героїзм — усе це звучить як стародавній епос, який передавали усно століттями. Але водночас у центрі залишається людський (і ельфійський) вимір: страх, зрада, любов, втеча, надія на продовження життя після катастрофи. Ця книга особлива ще й тим, що дозволяє побачити, як Толкін мислив: як змінював образи, мотиви, ідеї. «Падіння Гондоліну» — це не просто історія, а ключ до розуміння всієї міфології Середзем’я. Я вважаю цю книгу неймовірною — як текст, як документ творчого процесу і як трагедію. І щиро рекомендую її всім, хто хоче зазирнути в глибинний, первісний Толкінів світ.