Неоднозначна книга. Історія йде паралельно у двох часах з проміжком у 100 років. Одна з них розповідає про В"ячеслава Липинського, українського монархіста польського походження, інша -- про письменницю, імені якої не названо. Письменниця розповідає про своє життя, порівнюючи його з життям Липинського, проводячи паралелі, знаходячи подібності і співзвуччя. У хворобливому захопленні Липинським ідеєю української державності вона бачить надію на своє видужання -- адже якийсь час тому стала дуже боятися всього і перестала виходити назовні, навіть на балкон не наважується ступити. Чи допоможе їй така терапія -- невідомо, але принаймні Липинський не буде повністю поглинутий синім китом забуття. Розділи про Липинського мені сподобалися значно більше, ніж "сучасні". Хоч я і розумію, що там багато вигадки (яка, втім, відчутно заснована на дослідженні документів, світлин і листів), однак читати про нього як про живу людину було дійсно дуже цікаво. Як і про тогочасні політичні настрої і рухи в Україні. Ця книга -- свого роду дегероїзація подій 1917-1922 років в Україні, усіх її вигнанців та будівничих, хоч вони, безсумнівно, зробили багато визначального для нас сьогоднішніх. Напевно, для мене книга була б цікавішою, якби була присвячена виключно Липинському та його часу. Проте в ідеї втрати і зникнення часу і полягає основна суть книги, яка, до речі, отримала відзнаку Книги року ВВС.

Книга понравилась, любителям истории рекомендую.