У мене склалося враження, що цей роман є духовною спадщиною «великої російської літератури». І не тільки через цитати Ахматової, Пастернака, Набокова та інших любимих авторкою митців. Псевдо-грузинська сага переповнена відчаєм, болем, стражданнями заради страждань. Тобто всім тим, що російські класики розуміли про життя людини самої по собі. Приходячи до висновку, що життя людини, як індивідуума, нестерпне і по великому рахунку немає сенсу. Здається, що тема проклятого шоколаду, яка складає основну містичну інтригу всіх подій, є своєрідною алегорією на життя. Життя що мало б дарувати радість, принаймні так декларується при народжені, а насправді веде одиноку людину від однієї втрати до іншої. Головні героїні роману безкінечно з покоління в покоління калічать себе і своїх рідних, зазнаючи невиліковних травм в прямому і переносному сенсі. Навіть не міг собі уявити, що грузинка про Грузію може написати твір, в якому відсутні сімейні цінності, де порятунком є тільки втеча від рідних, де жодній з героїнь за 100 років детально описаних подій, не вдалося створити міцного щасливого союзу з чоловіком. Чоловіки в романі - причина незлічених страждань жінок, і найкращий з чоловічих персонажів здатний облити кислотою обличчя коханої. Перепрошую, не написав про гомосексуального Давида. Єдиний позитивний персонаж. Мова жива, образи живі, переклад чудовий, читати цікаво. Перші 600 сторінок. Далі у мене почалася втому від того, що знову і знову страждання по колу і насилля в усіх фізіологічних проявах. Дивує позиція авторки стосовно радянського режиму. Вона його звісно засуджує, але якимось чином проводить ширші паралелі: тероризм більшовиків і громадянська війна початку 1990-х років вписуються в загальну картину божевільного світу, в основному спрямованого проти простих людей, а точніше жінок. І навіть найжахливіший епізод роману поданий не як закономірна складова сталінський репресій, а якимось майже приватним чином, в якісь покинутій школі на рівні ексцесу виконавців. Лаврентій Павлович Берія, що зв’язує структуру оповідання одразу в декількох ключових вузлах, виглядає не мерзотним катом, а наповненим своєрідної величі. Тиран, ґвалтівник і таке інше, але. Але. Через нього чоловіки стріляються (в себе, а не в нього), діти народжуються. По факту виходить не таким і поганим цей Маленький Великий Чоловік (так його названо в романі). І гине найблагороднішим способом, про який тільки можуть мріяти славні герої. Спойлер: після феєричного сексу, кармічно отруєний солодким шоколадом. Нарешті, кінець, яким напів-починається роман і який періодично обіцяє розставити всі точки над і, викликає радість і сум. Радість від того, що все нарешті скінчилося, і сум від того, що сенс життя головна героїня знайшла ані у творчості, ані у створені власної сім’ї, а …. як погано придуманий анекдот. Який авторка дійсно розмістила в самому кінці цього роману… Що так добре починався, так багато обіцяв, і на жаль, не виправдав моїх очікувань.