Насыщенность героями и временными рамками на фоне местностей, которые могут быть архетипичными. Самое, пожалуй, что впечатляет, - это сжатость судеб и масштаб времени, его тональность, которая звучит то тише, то ярче на каждой странице. Сюжет предельно ясен: описание событий быта и родовых связей, что тянутся с далекого прошлого, которое никто вспомнить уже не может, до дня сегодняшнего, который все стирает. Как всякая сага-хроника, роман не требует оценки героев или событий - эффект от молчаливого чтения-наблюдения того, что было и что никак не изменить, не оспорить и даже не осудить. Только принять и осторожно осмыслить. Не всегда текст легок, или не всегда нагрузка повествования равномерно распределена. Ритмика спада и подъема достаточно ощутима - некоторые моменты скучны, но, наверное, так и должно быть. Финал весьма неплох - словно волны, волны того самого времени, с каждым накатыванием на берег, подтачивают и стирают песчаный замок, который мы называем своей памятью. Еще немного и будет просто песок, с которого начнут лепить что-то другое.

Це родинна сага, але дещо не звичайна. Головний персонаж тут не людина і не родина, а місце… Конкретніше містечка Язлівці та Митниця, що на своє щастя чи на свою біду, знаходилися на перетині активних торгових шляхів і на перетині кількох воєн, які щедро збирали жатву з цієї землі. Отже, наша історія стартує у XVII столітті, а закінчується фактично незалежною Україною, так чи інакше зачіпаючи всі основні віхи нашої країни на шляху до автономії. За ці сторіччя в Митниці народжуються та помирають люди, утворюються та безслідно зникають цілі роди та династії. Вічною залишається тільки земля, яка по-своєму байдужа для до радощів та страждань людей. Вічний календар - роман специфічний. 80% роману - це наратив автора, а ті 20%, що відводяться на діалоги, виглядають як скупий переказ розмови. Саме тому роман виглядає дещо відстороненим і беземоційним. Автор ніби говорить: “Моя справа - розказати історію, а висновки та оцінки робіть самі”. В цьому є свій плюс, бо відсторонений стиль дозволяє безпристрасно показати взаємини народів, які в різні часи проживали на цій території - османи і євреї, русини, вірмени і турки, українці, поляки, росіяни. Всі вони в певний історичний період переплітаються між собою у тугий клубок вигоди, взаємодопомоги та взаємних образ. Але читати такий суцільний об'єм тексту досить важко та й кількість сторінок натхнення не додає. Востаннє я так протискувалась крізь текст, коли читала “Музей покинутих секретів” Забужко. Роман цікавий і однозначно вартий уваги, але перечитувати я його точно не буду.

Перенаселена персонажами книга, яка спочатку збиває з ніг та оглушує, коли ти намагаєшся запам'ятати, хто є хто. І, навіть, хочеться кинути все це, бо мозок вибухає від калейдоскопу імен та прізвищ: Волянські, Баревичі, Мурзи, Цві, Данила, Конради, Насті, Попідлідвзеленікукурудзи. А також трошки лякає часовий масштаб: від 5426 року від створення світу, 1666 року Різдва Христового, 1115 року за вірменським календарем і 1076 року мусульманського календаря Гірджи і до сьогодення. Але потім ти звикаєш і розумієш, що це не типова сага з детально прописаними персонажами, а скоріше історія про історію місця, про пагорби Митниці, з уривками людських доль, бо ми всього лише крихітні піщинки у цьому вічному календарі. І тебе затягує у свій вир розмаїття мов та народів: турки, русини, поляки, євреї, вірмени, албанці, серби, росіяни, німці, щедро пересипані стиглою айвою та опалим листям. І неважливо, скільки воєн та вбивств було та буде на цій землі, скільки вбитих та померлих поросте травою, але життя триватиме і рід Баревичів відкриватиме для себе нові землі та нові континенти. Медитативне читання, яке спонукає замислитись над історією свого роду, зібрати уривки пам'яті і спробувати зіткати своє полотно.