4/10 (4 бали лише за стиль написання ) Назва звісно оманлива, але в анотації так і попереджали - день коли ти нарешті дозволяєш собі попрощатися з минулим та чи дійсно герої з ним попрощалися Книга написана легко, з цікавими переходами, читається швидко. Герої тут радше тло, на фоні якого розгортаються емоційні кризи, спалахи болю, глибокі переживання. На жаль, фінал мене засмутив. Закритий, невтішний та поверхневий. Мені не вистачило відчуття завершеності. Жоден із героїв так і не знайшов те, що шукав. Так і не віднайшов свій фрагмент для щастя. Навіть брат та сестри так і залишилися у віддалених світах, як і були спочатку. Історія про чужих людей, які є сімʼєю. Хоч в житті це і трапляється, але в книзі хотілося б бачити хепі-енд та вогник на щасливе майбутнє в колі сімʼї

Взяв цю книгу для дитини, щоб вона почитала один з творів українських письменників. Але вона, почавши читати, сказала, що не буде продовжувати, бо там є нецензурні слова. Вважаю, що письменник який не вміє висловлювати свої думки без матюків, краще щоб не писав. Це позор.

Неймовірний роман, який з перших рядків занурює тебе в атмосферу дому. Для людини, яка більшу частину свого життя прожила в схожій атмосфері на Луганщині, було знайомо все. Кожна травинка, кущик, підлога маленької крамниці, де пельмені лежать в одному холодильнику з морозивом, день міста... Все це подарувало мені таке забуте та бажане відчуття повернення в рідну домівку. Туди, де все тобі знайомо, де всі один одного знають, а кожна продавчиня радить тобі щось, що не входить в список реалізованих продуктів. "Нарешті вдома" - моя думки після прочитання "Весілля Настусі" Ольги Богомаз. Дуже раджу тим, хто сумує за рідним краєм, а також тим, хто просто прагне опинитися в атмосфері безпеки та "неглобальних" проблем в межах однієї родини.