Я дуже довго збиралася з думками, аби написати відгук на цю книжку. На перший погляд - що може бути легшим для сприйняття, ніж дитяча література? Але не у тому випадку, коли це книжка про війну. За сюжетом, маленька дівчинка Надійка усюди бере з собою маленького ведмедика. Ця іграшка із нею і у мирний час, і під час обстрілів, коли дитина не розуміє, що відбувається навкруги. Казка має терапевтичний ефект, адже пояснює, чому виникає страх, як із цим боротися і що робити, якщо дитина пережила такий страшний досвід. Прочитала я її дуже швидко, але певний "осад" лишився у мене й досі. На момент, коли я виїхала з рідного міста, мені було 16 років. Мені і досі складно усвідомлювати, що мій будинок було зруйновано, а місто, у якому я виросла, вже ніколи не буде таким, як раніше. Почуття людей - крихка матерія, особливо коли справа стосується війни. Але як такі речі пояснити геть маленьким дітям - мені й досі уявити складно. Я дякую авторці, що вона наважилася підняти таку тему. Не знаю, коли перестане так боліти, і чи перестане взагалі. Але така література однозначно потрібна на поличках.

Так сталося, що ми із донею  майже не читали книг про війну. Зважаючи навіть на те, що Марійці вже 10. Але ми говоримо, ділимося думками з приводу час від часу.  І ось до нас у гості потрапила терапевтична казка Таніти Маре "Ведмедик Надії".  Вона невеличка, і з такими гарними ілюстраціями (!).  І я...тричі стримувала сльози, поки читала її. Марійка не плакала, але настрій був вдумливий і дуже сумний. Я бачила так багато думок у її очах.. І ми про все поговоримо, про кожну цю думку, моє сонечко.  В образі дівчинки, головної героїні, ми бачимо всіх дітей, які відчули на собі, що таке війна. Про настільки великий жах і важко минаюче горе розповісти можна лише своєму іграшковому другу, справжньому. Таким всі діти розповідають про всі свої почуття і секрети. Але хай би то були завжди радісні і добрі таємниці.. Авторка дуже влучно описала почуття маленької і дуже наляканої Надійки, і читати  мені дорослій було дуже нелегко. Та діти-читачі, можливо, краще зможуть зрозуміти стан своїх однолітків із зони бойових дій після прочитання цієї книжечки, спробують уявити собі ці біль, страх і відчай. Хтось злякається, хтось засмутиться, але ніхто не залишиться байдужим. Мені чомусь здається, що дитина, яка хоч на хвилину спробує уявити собі ситуацію, в якій вона ось "весела і щаслива, все є, іграшки, мульти, домівка, любляча родина, обійми.. і тут враз раптово - неймовірно жахливі головні звуки, страх, сльози, евакуація в чуже місто, відсутність знайомих речей, стін чи навіть когось із рідних.. Така хвилинна "мандрівка" вразить дитину, змусить задуматися про важливі речі, про цінність речей, про справді важливе. Звісно, всі факти і роздуми мають бути відповідно до віку. Із молодшими варто дуже акуратно говорити і читати про це. А от із школярами варто читати книги про війну, обговорювати їх, проводити такі "хвилинні" екскурсії. Їх небагато є, але книги дійсно хороші, потрібні. Хоч би й невеличкі, прості, але з великим сенсом. Вони проймають до глибини своїх читачів. Можливо, саме читаючи такі книги дітям, ми виростимо покоління, які будуть  щиро співчувати ближньому, які не будуть вибахувати свою "радість" з допомогою салютів і феєрверків, зокрема, під вікнами пологового будинку, які будуть розуміти і поважати стан людини/дитини (а також і тварин), для яких кожен такий салют обертається болючими і страшними спогадами, навіть після закінчення бойових дій.. Проте війна на Сході України все ще триває. Багато хто її не відчуває, не хоче "знати" та "втомлюється" від неї.. Але справжні громадяни і патріоти свої країни завжди пам'ятають: волонтерять, допомагають, як, де і чим лише можуть, йдуть захищати свою Україну і таких маленьких, ні в чому не винних дітей, як наша героїня казки.  ..Після "Ведмедика Надії" я приготувала прочитати ще одну книжечку, позитивну, добру, бо ж лягати спати дітям не варто із такими важкими думками.. І це було справді доречно:  непоганий прийом, який батькам можна взяти до уваги в час, коли ми читаємо із дітьми книги на важкі теми, такі як тема війни, зокрема. Ілюстрації, як я вже зазначала, дуже приємні, сам стиль Вікторії Солтис-Доан мені дуууже імпонує. Тут мені бачиться неймовірно добра (в сенсі добра) техніка. Яскраві і добрі малюнки з одного боку дуже резонують із внутрішнім станом Надійки, а з іншого боку, пом'якшують дітям сприйняття цієї інформації, цього болю.. Ми з донею помітили майже одночасно і дуже зраділи такій маленькій деталі на останній ілюстрації, як фотографія ведмедика із хлопчиком, напевне що братиком Надійки. І спочатку здалося, що животик у нього там заліплений пластирем. Та, придивившись уважно, ми помітили, що то просто братик своєю ручкою закрив животик. Але дірочок все ж не видно. Братик, ведмедик без дірочок, життя йде далі, люди мають сили жити і живуть. Це і є Надія. Велика і всеохопна. Надія, що дає сили жити, зцілювати душевні рани, знаходити ресурси, любити і вірити.. Знаєте, я теж завжди кажу своїм дітям, що коли поділишся "поганим", то воно розділиться, стане меншим, а коли "хорошим", то навпаки, помножиться. У книжечці тут я зустріла аналогічну думку, тільки розширену. Тож є в цьому правда таки, мабуть. Я дуже дякую видавництву "Мандрівець" за їхню прекрасну і потрібну серію "Долаємо ЦЕ разом!", зокрема, за "Ведмедика Надії"! Щиро вважаю, що така книга має бути у всіх бібліотеках країни. І вивчатися у школі у відповідному (схваленому психологами) класі. Бо ж вдома далеко не всі таку мають чи візьмуть прочитати. Дуже рекомендую познайомитися із цією книгою всім юним читачам і їхнім батькам.

7 років на Сході України йде війна... 7 років народжуються і дорослішають діти, які про війну знають, на жаль, не з книжок. Вони стали її живими свідками, її жертвами. Навіть одного арт-обстрілу достатньо, щоб ніколи про нього не забути. "Боятися - це нормально, але страх не має заважати жити". Саме цю думку намагається довести до юних читачів дитяча письменниця Таніта Маре. Її терапевтична казка "Ведмедик Надії" написана у першу чергу для дітей війни, а також вона буде корисна іншим діткам, щоб краще зрозуміти своїх однолітків з Донбасу, підтримати їх, допомогти жити далі. Чудові ілюстрації дуже вдало передають настрій казки. Місцями - яскраві, як дитячі мрії, а місцями похмурі - як пережиті страхіття (розбита ваза, забиті вікна, поранений ведмедик). Такі книги потрібно читати разом з дорослим та обов'язково коментувати, обговорювати, пояснювати... Мої діти досить емоційно сприйняли цю казку, особливо 7-річний син. Він постійно викрикував: "Я не хочу, щоб була війна!", "Не хочу війни!", ледь не плакав. Довелося заспокоювати читанням ще однієї, легкої історії. Цитати: "Коли ми ділимося болем, страхом, горем - воно зменшується. Коли ділимося щастям, любов'ю, турботою - воно збільшується."