Рівних Василю Стусу в українській літературі не було і, впевнена, не буде. Так були і є інші, не менш талановиті поети, але саме такого – ні. Що ж робить його таким особливим? Він пише про неволю, адже в політичних таборах він чоловік провів значну частину свого життя (звісно ж, незаслужено). Не дивно, що у віршах часто виникають і повторюються з регулярністю скупі деталі: колючі дроти, ґрати, сосни, калюжі, трохи рідше – тюремні наглядачі, ще рідше – побачення з дружиною. Відмітила, що Стус ніколи не згадував у своїх віршах, тих з ким відбував це незаслужене покарання. Його поезія інтенсивна, але, як не дивно, не подієва. Лірика Василя Стуса тісно пов’язана за світом глибинних переживань, в них він ніби усамітнюється і заглиблюється. Можливо, навіть певним чином ховається від реальності, що його оточує. Але ніхто не буде звинувачувати поета за такий ескапізм, адже це вимушена міра в таких обставинах. Вірші цього поета читати варто, але треба бути готовим до того, що легко, скоріш за все, не буде.