Василь Стефаник - автор, чиї твори дійсно мене налякали. Він - персона, чиї роботи зовсім не схожі на інші романи української літератури, і саме тому я вирішила написати цей відгук. Українська література завжди є доволі трагічною, має багато смертей і драм. Але Стефаник у своїх новелах пише не про скорботу і жаль. Він пише про реальність, про своє відчуття ситуації, використовуючи прийоми експресіонізму. Найбільше мені сподобалась його новела "Новина", що розповідає про небажання батька бачити, як його діти марніють від голоду кожного дня. Він не хоче бачити, як вони повільно помирають, що дійсно помітно: худоба, кістлявість, блідість, змарнілість.... Усе це ранить чоловіка, у саме тому він вирішує їх.... потопити. Так, Стефаник не мав жалю. Так ,його звали "письменник трупа". Так, це було жахливо. Але це була правда. Тут немає розкоші життя селян, комедії і драми. Тут відсутній довгий сюжет на двісті сторінок - оповідь займає буквально кілька. Але тут є влучність, точне попадання в суть і величезний поштовх до людей. Стефаник хоче, аби його твори показали, до чого не можна заїжджати і чого слід оминати. Від демонструє нам, що треба боротися, аби не бачити своїх дітей живими мерцями. Я вважаю, що новела заслуговує 4/5, бо вона доволі цікава та корисна, але я більше люблю романи та повісті, розвиток головних героїв, тому таких формат трохи не для мене.