До останніх глав я ніс цю книгу як найслабшу з прочитаних у Крісті. Купа персонажів, заплутані родинні звʼязки, постійно губився хто кому доводиться. Не вистачало того, за що я її люблю -- відчуття, коли під час розгадування у тебе купа власних теорій. Тут все туманно, вбивцею міг виявитись хто завгодно. Впевнено тягло на 2/5. А потім, пояснення Пуаро. І воно перевернуло враження повністю. Браво, Крісті. Це той прийом, який порушує неписані правила жанру. Більше не скажу, щоб не зіпсувати. Один фінальний хід витягнув книгу з посередньої в одну з тих, які запамʼятаються. Не та Крісті, яка дає гратись у детектива по ходу, а та, яка нагороджує в останніх главах за терпіння.

Коли я вперше її прочитав, то до фіналу сидів з думкою "ну все зрозуміло, вбивця той-то". А потім остання глава - і відчуття, ніби мене вдарили по голові цеглиною. Крісті тут робить те, що ніхто до неї не наважувався: порушує найсвяте правило детективного жанру - і виходить переможницею. Події в тихому англійському селі Кінгс-Еббот: багатого Роджера Екройда знаходять зарізаним у його кабінеті. Підозра падає на всіх по черзі - наречена, племінник, секретар, дворецький, загадковий незнайомець. Повертається Пуаро, який "вийшов на пенсію" і вирощує кабачки по сусідству, і починає своє тихе розслідування. Оповідь веде доктор Шеппард - місцевий лікар, друг Екройда, типовий вотсонівський оповідач. Він доброзичливий, спостережливий, все фіксує - і ти йому віриш беззастережно. Крісті майстерно розкидає підказки, відволікає червоними оселедцями, грає на твоїх очікуваннях. Але головне - не вбивство, а той геніальний трюк з оповідачем. Після розкриття я перегорнув книгу назад і побачив, як усе лежало на поверхні, але я не помічав. Це був 1926 рік, і роман викликав скандал - одні кричали "нечесно!", інші визнали шедевром. Сьогодні це класика, яку вивчають як приклад, коли можна порушити правила й залишитися королевою.

Цікава книжка