Прочитавши третину, покинула читати. Причин декілька – нецікаво читати, авторці було мабуть і самій нудно це усе описувати. 30 сторінок про ляльку Барбі (вірніше її відсутність у дитинстві), 30 сторінок про несмачні супи і каші у дитячому садку - це забагато. Таке враження, що авторці хотілося виконати певний план по кількості сторінок. Авторка описує останні роки існування СРСР і 90-ті, виключно цей досвід. Це замало для опису «як жили – що їли – у що гралися» усього радянського часу. Мільйони мають інакший досвід. Але головних вад цієї книги дві. Перша – намагаючись руйнувати міф про «найкращу країну – пломбір-дитинство» і т.п., авторка створює новий міф про «найгіршу країну – пломбір-дитинство» і т.п. Друга вада серьйозніша – Україна, її громадяни подаються без будь-якого часового або просторового контексту. Звідси відверто хибні думки, скажімо що до поняття «заслужити», яке авторка всебічно аналізує. Це поняття бере свій початок років на тисячу раніше, ніш з’явився СРСР. Варто взяти Новий Заповіт, наприклад. То ж не раджу витрачати час і гроші.

📚 Книга про «радянське виховання», яке пустило свої корені так глибоко, що не дає оговтатись від нього, навіть через стільки років після розпаду срср. Це саме про ті травми, які передаються з покоління в покоління. Нагромадження хламу, відсутність фінансової грамотності. Відкладення життя на потім. Не користування красивими речами «бо зіпсуються». Усе життя перетворювалось на справжній вівтар недоторканих речей. Їх треба було оберігати, плекати і усе своє існування покласти служінню їм. «Не висовуйся», «ми маленькі люди, від нас мало що залежить», «багато хочеш - мало получиш», «твого тут нічого немає», «така твоя жіноча доля» Ці та подібні фрази родом звідти. Книга для саморефлексії. На подумати, чи хочемо ми й далі тягнути оце от все з собою далі по життю. Чи вийде колись, у нас, в цілої країни позбутись такого цінного «спадку»? … сімейний бізнес. Наприклад, пекарня, де вже три століття одна й та сама родина пече хліб. І ти думаєш собі: а що в нас триста років передається з покоління в покоління? А в нас триста років передається і накопичується тільки болючий, травматичний досвід. І це все, що ми тримаємо в наших скринях.