Описи природи Олеся Гончара просто неймовірні! Так і ваблять степ і море, проймаєшся весь цими таврійськими пейзажами, хочеться й самому зазирнути в ті літні вечори Центральної біля степу, озирнути весь Лиман до Чорного моря й пізнати цих героїв, дошукатися тих простих людських істин разом з ними. Люблю як пише Олесь Гончар і «Тронка» дала мені можливість знову пережити ті трепетні відчуття, що й колись «Собор». Особливо щемко від усвідомлення, що ці місцини описані автором зараз найімовірніше перебувають під окупацією і що ті кургани-могили ряснішають степом від нової війни. Боляче усвідомлювати, що знову бути мінам, бути жертвам, і горю, коли навколо природа дарувала таку красу, красу яку вкотре буде знищено, спаплюжено. Але й відроджено! Мабуть для певних читачів твір може здатись дещо старомодним, може навіть не на часі, бо як не як, а автор був людиною своєї доби і писав про працю, про простих трудівників, та й описано все на площині радянських часів. Але для мене в першу чергу цей роман про людей і природу, про звʼязок поколінь, про голос рідної землі, про людську гідність (так, саме праця стає її мірилом - соціалістичний реалізм у всій своїй красі). Однак, у творі не возвеличено ані партії, ані СРСР, він виходить поза ці рамки. Автор критикує сталінізм, культи особистості, нищення природи, ядерні випробування. І якщо відкинути всі ті дещо незручні моменти, то постає твір писаний дуже мальовничою і живою мовою, така в ньому енергія і сила! Дуже сподобалось попри все)