Надзвичайна книжка, у якій є все. Давно не читала таких різнопланових, різнотематичних новел. Історії з присмаком дитинства, юності, наших людей. Історії любові, історії минулого. Тут все прекрасно. Потужна поетика тексту! Давно мені тексти не дарували стільки різних відчуттів. Не намагайтесь встановити зв'язки між оповідками, бо не вийде. Кілька історій справді переплетені, деякі, здавалося б, настільки незвичні, ніби ніколи до не читала такого. Та це все не важливо, бо тут про відчуття. Книжка має бути такою. Для когось - катарсис, для когось - спогади і скупа сльоза.

Спочатку, з першої історії, я відчула розчарування. Як так? Просто село, гуси, якійсь клуні і декілька взагалі невідомих слів і назв предметів побуту життя людей в селі. Але ж не може бути, щоб все було так "просто"! Книгу рекомендують, обговорюють, тому я була наполеглива і поринула читати далі і далі... Мене сільське життя ніколи не надихало, не відчувала і не бачила нічого ностальгуючого, романтичного чи бодай цікавого в тяжкому і некомфортному житті сільських людей, а тим більше дітей. Бо СПРАВЖНЄ село побачила вперше десь у 27 років і була в шоці, як тут люди живуть. Але, менше з тим, я продовжувала читати історію одну за одною. З часом я зрозуміла, відчула, впізнала в інших історіях себе, своїх сусідів, знайомих, родичів.... Читаєш і дивуєшся, як автор "прожив" всі ці 100 життів, щоб так відчути інших людей, зрозуміти їх біль, їх шлях. Мова героїв - абсолютна реальна, не рафінована. Такі люди серед нас. Є таке відчуття, що ця книга для була народжена для НАС, хто народився у 80-і, ріс в різних містах і селах України. Більшість з нас проживали, відчували, бачили, чули в реальному своєму житті щось дуже подібне. Ми (як страшний сон) забули чи намагаємося забути ті часи: напівголодне дитинство, вічну нестачу необхідного елементарного одягу, забути сварки батьків, не згадувати як чоловіки майже усі пили до "білочки", як сім'ї ховались від них по сусідах. Чоловіки не витримували, а жінки викручувались, як могли.... Як наші мами "виживали" - шили, в'язали, "діставали" одяг і взуття, варили супи із нічого і котлети із моркви. Всі ходили до "нудної" школи, де вчителі з усіх сил намагались нас відволікти від темного і привернути на світлий шлях. Ми хотіли забути, зачинити двері в те "минуле життя", але Автор нам нагадав, що це частина нашого життя, це частина нас. Той час навчив нас , надав нам суворі життєві уроки. Вважаю саме тому, цю книгу обговорюють, рекомендують, вона не залишає читача байдужим. Саме тому рівень емоцій читача коливається із страшенною амплітудою від сміху до сліз. Книга - занурення в себе, шлях до больових точок.

В дитинстві я завжди мріяла поїхати в село. Я заздрила друзям, які їздили до дідусів і бабусь на всі літні канікули. Діти з'їжджалися вкінці серпня і беззупину розповідали про свої карколомні пригоди. З книгою "Три лини для Марії' Сергія Осоки я повністю занурилася в спогади і ще більше відчула настільки я хотіла в село. Напевне, мене можуть зрозуміти лише діти асфальту і то не всі. Книга чудова. Інколи смішна, інколи викликала сумні спогади, так як це часи вісімдесятих з речами з під прилавку, які не для всіх доступні. Часи несправедливості, коли знаходили крайнього, звільняючи з роботи і забираючи можливість працевлаштуватись. Надзвичайно щемні історії відносин з батьками, з дідусем і бабцею і сусідами. Перейнялась історією, коли дітей виганяли у в'язницю. Мені навіть складно уявити емоції, які вони відчували в той момент. На маму хотілось нагримати. В дитинстві мене частенько лякали інтернатом, і на жаль, емоції відгукуються через роки. В селі таємниць не має, всі один про одного все знають, а якщо ще ні, то скоро довідаються.