Дочитавши книгу до кінця, я зрозуміла, що мій «внутрішній читач» лишився задоволений. Попри складну тематику, вона залишає відчуття сили, як ковток доброї кави, аби вкотре нагадати собі для чого це все. Щоб більше ніколи! Попри багато сюжетних ліній, любовна лінія мене не надто зацікавила. Центром твору стала для мене каральна психіатрія в радянському союзі – тема складна, болюча і надважлива. Окрім дисидентів і лакуз режиму в СРСР була ще й мовчазна більшість, завдяки мовчанню якої це пекло і було можливим. Часто, саме вона ставала охочим співучасником антилюдських злочинів. Але, не тільки про підлість і зраду йдеться у цій чудовій книжці. Вона про стійкість духу на противагу всьому. А ще, це пам'ятник тисячам невідомих «сірничків», які згоріли ніким не пораховані і зрідка згадувані, як ненормальні маргінали, але насправді були добрими і світлими людьми, не здатними вклонятися злу. Проте, саме вони розпалили пекельне вогнище, в якому згоріла ненависна тюрма. Я рада, що ця книжка трапилася в моєму читацькому житті. Дякую автору за чудовий твір.

Роман «Травам не можна помирати» (київське видавництво «Легенда») вразив такою характерною для цього письменника ознакою – майстерно переданою внутрішньою боротьбою світу переживань та почуттів героїв роману. Я просто бачила перед собою благородство і силу духу в очах Олександера Світлого, тиху причаєну постать вчителя Миколи Комарницьного і повну протилежність йому – начебто всесильного, тонкого психолога, що знав на які точки давити, аби будь-яка людина перед ним враз перетворювалася на пластилін, полковника Дурбачова. Та найбільше вражає образ Софії-Світлани, жінки, що була на службі КГБ. Насправді тільки високоталановитий письменник, маючи тонку душевну організацію, може зуміти описати словами любов жінки до самозречення, до служіння, до поклоніння тому, хто її не любить, муки сумнівів, подвійну мораль і терзання душі, що вже ніде і ні з ким в цьому світі не знайде спокою. Цей роман відкрився мені новою стороною чи гранню, то моторошною до морозу поза шкірою, то тихою, замилуваною і урочистою, то благородством і міццю духу. Дякую, Письменнику, за відчуття.

Прочитала роман “Травам не можна помирати» - і мені гарно з тими почуттями, які він викликав. Я прожила ті життя з кожним з героїв, і ніхто з них не залишив мене байдужим. Мені було до холоду поза шкірою страшно з Максимом, я боялася тих приміщень і санітарів, і рятувалася спогадами про хороше, і почувала відразу разом з Миколою і страх теж…Мені зрозуміла Софія і її муки потім... Це геніальна книжка про часи, які дуже хочеться забути тим, хто їх пам'ятає і не знати тим, хто тоді ще не жив. Сам роман страшний, тонкий, глибокий, екзистенційний, і разом героїчний, елегійний і торжественний. Степан Процюк робить велику роботу для нашої літератури, нації і для світу загалом, бо треба ж пам'ятати, що відбувалося тут ще зовсім недавно, і що пам'ятають стіни, біля яких ми ходимо кожного дня. Ці речі не можна забувати. Якби наша національна пам'ять була міцніша, ми жили б інакше. Це інший роман ніж «Інфекція». Той теж сильний, але це непорівнювані речі. Рада, що в нас з'явився письменник, який творить нову реальність в українській літературі