Маленька книжка яку страшно читати. В ній просто сухі розповіді, про які можна було б сказати, що вони беземоційні, але ця беземоційність – це результат пережитого і перегорілого, коли просто треба далі жити… Молодий польський журналіст Войцех Тохман протягом двох років супроводжує науковців, що займаються екскугаміцією та розпізнаванням загиблих в результаті війни у Боснії і Герцоговині 1992-1995 років, під час якої серби влаштували етнічні чистки мусульман. Війна закінчилася. Але ті хто її почав, так і не прийняли свою вину в ній. У них винні не вони. «Хто в цьому винен? – питає директор Маркович (керівник центру соціальної допомоги в сербській Іліджі) . – Війна. Хто її тут влаштував? Новий світовий порядок…. Ми виробляли зброню, були конкурентами для усього світового ВПК. І нам улаштували війну». Хтось прийшов і улаштував війну – змусив напасти на іншу країну й чинити геноцид… Війна закінчилася, але розмовляти про свої біди і нещастя з сербів готові тільки жінки, - це вони контактуюсь з державними і міжнародними службами, журналістами та різними гуманітарними місіями. Виключно жінки та діти, а чоловіки панічно тікають, тільки побачивши людину з фотоапаратом - ануж-бо його по фото впізнає жертва, яка дивом вижила… Війна закінчилася, і ті, хто вижив, намагаються віднайти своїх загиблих і пропавших безвісти родичів. Комісія з ексгумації знаходить (бо найчастіше масові вбивства робилися таємно) і розкопує могили та детально вишукує все до найменшої речі – можливо саме за намистом, черевиком, шматком светра, пряжкою можна буде ідентифікувати своїх рідних…Так, війна закінчилася, але вона продовжується. Люди вимушені жити поруч – і колишні кати, які так і не були покарані і колишні жертви. Це життя поруч – воно неможливе, воно страшне, воно розриває зсередини. Хтось беземоційно розказує, як її дочку колись забрав, знущався з неї і розстріляв її колишній хлропець-серб, хтось інший – як його батьків-мусульман здавали сусіди-серби, бо потрібен був вільний бунинок, як… Про це неможливо читати. Написано відстронено, без емоцій, власних висновків і оцінок – просто сухий переказ баченого і чутого, і від цього іще болючіше. І нас очікує те ж саме – бачити непокараних катів, жити поруч з тими, хто був ніби добрим сусідом, але потім твій будинок чи інше майно виявилося для нього більш цінним, ніж твоє життя … Жити поруч з тими, хто нізащо не сприймає власної вини у вчиненому – винні інші, світовий порядок чи щось іще, але не він, не вони… Назва книги по-своєму страшна: жінка-мусульманка розповідає Тохману, що до неї кожної ночі приходить її закатований сербами чоловік, вона вже й не хоче з ним бачитися, просить не приходити до неї, а він все рівно кожної ночі у її сні.а А вранці син їй каже, що вона всю ніч знову скриготіла хубами: «Ти наче камінь їла!». – каже син. Ця книга – класика світового репортажу. Вищий пілотаж. Так і мають писати журналісти – без емоцій, без оцінок, без особистих нашарувань. Тільки те, що бачиш і чуєш. Це та якісна журналістика, якої так не вистачає Україні. Не можеш читати, бо від болю і несправедливості стикається все зсередини. І не читати не можеш…