Молода англійка Айріс Карр повертається додому з відпустки в безіменній європейській країні. Після сонячного удару вона ледь встигає на поїзд, де знайомиться з доброзичливою міс Фрой - типова англійська гувернантка, чай, розмови про домашній мармелад. Айріс засинає в купе. Прокидається - міс Фрой немає. Запитує сусідів по вагону: всі в один голос стверджують, що ніякої міс Фрой не було й близько. Айріс починає сумніватися в собі - може, галюцинація від спеки? Але щось не дає спокою, і вона починає власне розслідування серед пасажирів, які явно щось приховують. Уайт чудово передає клаустрофобію поїзда: стукіт коліс гіпнотизує, купе задушливе, іноземці навколо підозрілі, а англійські попутники чомусь не хочуть допомагати. Напруга наростає повільно, але невідворотно - ти разом з Айріс відчуваєш ізоляцію й параною. Книга темніша й психологічніша за фільм Гічкока "Леді зникає" - там більше гумору, шпигунів і романтики, тут же акцент на самотності, газлайтингу й тому, як легко людину переконати, що вона божевільна. Фінал логічний, але з присмаком гіркоти.