Книга дуже сподобалася, хоча перша була краща, на мою думку. Можливо, це через те, що в другій частині вже немає улюбленого Келсьє з його харизмою і силою волі, але все ж радий, що його ніхто не забув і тепер стає дійсно зрозуміло, що він значив для кожного з команди. Радує і те, що головні герої намагаються рівнятися на нього і порівнюють себе з ним. Все ж він був справжнім лідером і великою людиною для всіх скаа. Але як і говорив Сандерсон, Келсьє — персонаж, що знаходиться в кінці свого шляху, тоді як всі інші — тільки на початку. Погоджуся з ним, адже якби він і зараз був дійовою особою — такі персонажі як Еленд, Привид, та навіть Вен з Сейзедом так і залишилися в тіні. Тепер їм складніше. Нікому керувати ними, брати на свої плечі тягар відповідальності, нікому вселяти в них віру в щасливий результат, навпаки, на їхні плечі лягає тягар відповідальності за ще неоперившуюся нову імперію (або ж окремі королівства), вільну тепер від влади тирана. Але вони не здаються — Келсьє навчив їх боротися, показавши, що неможливого немає і все може стати краще. Що не кажи, а все ж видно, що книга прохідна. Але все ж дуже цікава. Радує, що вже улюблені з першої частини герої отримали в книзі більше ефірного часу. Та й сюжет захоплюючий, що не скажи. І я вже не кажу про те, що автор підносить до кінця роману, розгадку таємниці таємничого Джерела Вознесіння — просто вище всяких похвал.